Розділ 9

Артем
Після ще одного звичного бою до мене в кімнату влетіла Віка. Звісно я був не менше здивований ніж Давид. Вона була досить розлючена,а ще схвильована. Я розумів,що не всім дівчатам подобається на таке дивитися. Віка хотіла переконати мене,щоб я залишив бої, але вона не розуміє,що це моє життя. Звісно я пробував покинути цю справу,але завжди повертався. Я бачив,що батькові подобалось те,чим я займаюся і я аж ніяк не хотів втрачати його довіру. Надто багато для мене значить його думка. Можливо якби в мене була мати,то я б мене прив'язався до тата. Віка повідомила,що вже остаточно зустрічається з Дімою і прямо таки сказала,що я втратив свій шанс. З однієї сторони мені було боляче і я хотів боротися за неї,але з іншої я розумів,що тоді доведеться покинути бої. А до цього я ще поки не готовий. 
— Будеш?- спитав Давид і простягнув мені одну сигарету,коли ми вже вийшли на двір.
Я нічого не відповів. Просто забрав сигарету з його рук і закурив її. Дим заповнив мої легені і я відчув якийсь спокій. Зразу після тої я закурив ще одну. 
— Це була та сама Віка?
— Так.- відповів я,випускаючи на холодне повітря клубки диму. 
—Красива дівчина.
— Ага.- просто відповів я.
— Хотіла відмовити тебе від участі в боях?- спитав у мене Давид.
—Хотіла,але я одразу ж відмовився. Сказав,що такий варіант навіть не обговорюється.
— Ну це твоє рішення. Не хочу давати тобі своїх порад,але колись я теж відмовився від цього заради дівчини.
— І що?- здивовано спитав я. Давид був дещо закритою людиною,тому я не очікував від нього проявів відвертості.
— Ну як бачиш я повернувся,але вже в ролі тренера. 
— Чому ти не виходиш на ринг?
— Чотири роки тому аварія і пошкодження хребта. Довга і болюча реабілітація. Я можу рухатися ,ходити, займатися легким спортом,але більше ніколи не зможу вийти на ринг. 
— Чому? Ти ж вже здоровий. Я не один раз бачив, як ти б'єшся.
— Незважаючи на те,що пошкодження були незначними,лікарі заборонили. Я можу тренувати,але,якщо я буду на рингу і мене поб'ють до втрати свідомості,то я просто можу не вижити.
— Не пощастило тобі.
— І знаєш,це все через неї!- сказав Давид,коли ми вирішили трохи прогулятися.
— Що вона зробила?
— Заради неї я залишив все,але вона мені зрадила з найкращим другом. Потім я сильно напився і захотів поїхати до нього,але потрапив у аварію і опинився у лікарні.
— А вона що? Прийшла вибачитися?
— Ні. Подзвонила по телефону,сказала, що їй шкода і що вона виходить заміж за того мого друга.
— Ого! Оце так історія.
— Я розповів її не для того,щоб ти одразу зробив вибір в сторону боїв. Якщо Віка справді тобі важлива і ти впевнений,що хочеш бути з нею,тоді ти знаєш,що маєш обрати. Але якщо ти думаєш,що вона тебе зрадить і ти можеш опинитися в такій же ситуації,як і я,то подумай,чи воно того варте.
— Я подумаю. Ти ж знаєш мою історію з батьком. 
— А,- згадав Давид і віддав мені в руки конверт з грішми. - Ти як завжди заробив найбільше. 
— Я не для цього тут.- сказав я і прийняв досить товстий конверт.
— Я знаю. - просто відповів Давид.
Ми ще трохи поговорили,а тоді розійшлися по домівках. Я прийшов до себе в квартиру та зразу ж ліг спати. Завтра мав бути досить складний день,тому доведеться прокидатися раніше. Я досить довго не міг заснути,бо постійно думав про Віку. Може мені дійсно покинути ці бої і бути з нею? Я проснувся від того,що мені постійно надзвонює батько. Він чогось був дуже злий і покликав мене до себе. Я зразу ж подзвонив Єгору і сказав,що запізнюся. Брат не був дуже радий,бо в нас з ним сьогодні мало бути багато справ, але я ніколи не відмовляв батьку. Я швидко зібрався і вийшов на вулицю. Якраз почав сильно падати сніг. Я любив зиму,незважаючи на холод. Мені подобалося ходити по скрипучуму снігу, коли ти весь мокрий від нього і коли ти ледь не падаєш на кожному кроці,коли стаєш на лід. Досить швидко я приїхав до батька і зразу ж пішов до нього в кабінет.
— Привіт. - привітався я і сів на крісло проти нього.
— Артем,ти давно вже до мене не заходив.- сердито почав говорити батько.
— Вибач,просто були справи,а ти і не кликав.
— Чому я повинен запрошувати тебе у рідний дім,щоб поговорити? І тим більше я знаю,що в тебе за справи!
— І що ти знаєш?- я важко зітхнув,бо зовсім не хотів слухати його нотації.
— Ти допомагаєш своєму брату! Тому невдячному хлопчиську.
— І твоєму сину теж.- голосніше сказав я.
— Він вже давно мені ніхто.- роздратовано сказав батько.- І я не хочу витрачати свій час на розмови про нього.
— Добре. Чого тоді мене покликав?- спитав я і склав руки на грудях.
— Чому ти ще не з Настею? Ти ж розумієш,що ви все одно одружитеся? 
— Вона зараз зайнята іншим хлопцем.- просто відповів я.
— Ну і що? Так поверни її!- голосно крикнув батько. 
— А може я не хочу бути з нею.
— А мені все одно,що ти хочеш. Ти будеш з Настею і крапка. Навіть,якщо ти закохався в якусь іншу дівчину. Я чув,що твій брат знайшов собі якусь і тепер одружується. Не здивуюсь, якщо вона так,як і ваша мати покине його при першій же можливості. 
— Не говори так. - розлючено сказав. 
— Розумію,ти не знав своєї матері і думаєш,що вона хороша,але хіба люблячі матері покидають своїх дітей? - спитав батько і подивився на мене.- Але зараз не про це. Ти вже скоро закінчуєш четвертий курс. 
— Ну і?- нічого не розуміючи спитав я.
— Я вирішив,що на магістратуру ти вступиш в Лондон. Там ще і Настя вчиться, плюс є наші партнери. Отже,зможеш і повернути кохану, і керувати нашим бізнесом в Лондоні. Ну то як?
— Що?- перепитав я.- Який в біса Лондон? Тут все моє життя!
— Якщо ти хвилюєшся за бої,то вони там теж є. Я дізнавався. Але якщо є ще якась причина...- батько якось дивно подивився на мене. 
— Нема більше ніякої причини.- різко сказав я. Не хотілося йому говорити про Віку.
— Тоді тобі нічого не заважає погодитись. 
— Я подумаю. - відповів я і встав з крісла. - Ще щось?
— Ні. Це все.
— Добре.
Вже за секунду я був за дверима. Після розмови з батьком я переважно їхав у клуб та збивав свою злість,але зараз я мав їхати до Єгора. Це треба придумати таке? Який нафіг Лондон,якщо тут є мої друзі, бої і ще Віка? Та кому взагалі потрібна та Настя? Блін,як же мене все бісить. Я завів машину і почав швидко їхати. По дорозі до кав'ярні Єгора я помітив,як хтось йде по тротуару. Дівчина була одягнута в червону зимову курточку та бежеву шапку з шарфом. 
— Підвезти?- спитав я,коли зупинився біля неї і спустив вікно.
— Не треба!- різко відповіла вона.
— Віко,ну чого ти? Давай погоджуйся. - втомлено сказав я.
— Знаю я, як ти їздиш! Зараз будеш гнати,як божевільний.
— Ти сама напросилася. 
Я вийшов з машини і пішов до неї. Дівчина здається трохи налякалась,бо відступила на декілька кроків. Я думав взяти її на руки і затащити в машину,але я не подумав,що на вулиці зараз зима і тротуар слизький. Тільки я зробив крок біля неї,то зразу послизнувся і повалився на сніг. Віка почала сміятися голосно і щиро. Напевно я ніколи не чув такого прекрасного сміху,бо вже через секунду сміявся разом з нею. Тоді я взяв її за руку і вона теж опинилася в снігу. 
— Що ти...- почала кричати дівчина і кидати в мене сніг.
Ми,як якійсь діти валялися в снігу і кидалися сніжками. Це було дуже весело,тому ми безперестанку сміялися. Давно мені не було так добре і легко. 
— Ну так що?- спитав я в дівчини і простягнув їй руку,щоб допомогти встати.- Їдеш?
— А у мене є вибір?- відповіла Віка і взяла мою руку своїми мокрими рукавицями. - Тим більше я на роботу запізнююся. 
— Нащо тобі та робота?- спитав я,коли ми сіли в машину.
— Гроші потрібні. 
— А батьки?
— Я посварилася з татом і тому зараз повністю утримую себе сама.
— А мама?
— Померла майже чотири роки тому.
— Співчуваю. - щиро сказав я. Моя мати хоч і покинула мене,зате жива. 
— Дякую. - відповіла дівчина.
— Про що задумався?- спитала у мене Віка через деякий час.
— Про те,що мені треба відвести тебе в одне місце,щоб ти забула про свій страх.
— Який страх?
— Я про швидкість.
— О,ні!- дівчина видала наляканий смішок.
— Повір,це буде класно.
— Я вмію водити машину і дуже часто їздила раніше. Але швидкості справді боюся. 
— Я колись сильно боявся висоти. Тоді хлопці змусили мене стрибнути зі страхівкою з високого моста. І ти знаєш,мені дуже сподобалося.
— Справді?- недовірливо спитала дівчина.
— Так. Я тепер раз в пів року це повторюю. 
— Круто. А куди ти хочеш мене відвезти?- зацікавлено спитала Віка.
— Невже ти думаєш,що я тобі скажу?- я подивився в її великі зелені очі.
— А звідки я буду знати,що ти не відвезеш мене кудись в ліс і не кинеш там?
— Ну фактично це місце знаходиться в лісі.- я побачив на її обличчі жах і засміявся. - Не хвилюйся,я не збираюся тебе вбивати. І якщо хочеш,то можеш взяти когось з собою?
— Ну я б дійсно надала перевагу бути ще з кимось. Я маю на увазі не тільки з тобою туди їхати.
— Я зрозумів. - відповів я. Надіюсь,вона не свого хлопця мала на увазі.- То ти погоджуєшся?
— Добре. - відповіла Віка з усмішкою. - А коли це буде?
— В суботу. 
— Гаразд. В мене якраз вихідний. 
— Ми поїдемо туди ввечері. 
— Добре. Я візьму Лізу з собою.
— Без проблем.- сказав я і як міг намагався приховати посмішку.
Згодом ми під'їхали до кав'ярні і обоє зайшли в приміщення. Всі столики були зайняті. Значить у Віки сьогодні буде багато роботи. 
— Привіт. - привітався я до Ніки,яка сьогодні була на зміні. 
— Привіт,Артем!- радісно сказала дівчина. - Я так рада тебе бачити.
— Я теж. Як там Марк?
— Готується до вступу,а ще допомагає Єгору з дизайном нового закладу.
— Ну це добре. Ти як?
— Добре.- з усмішкою сказала Ніка.- Справді добре. Ми з Марком живемо разом,а тітка,тобто мама з Данею в себе. Але ми часто приїжджаємо до них. І,до речі,вони скоро мають сюди приїхати. Виявляється, в мами тут є якась давня подруга. 
— Радий за вас.- чесно відповів я.
Не знаю всіх подробиць,але я чув,що Ніка дуже багато всього пережила,тому вона перша,хто заслуговує на щастя. 
— В тебе що?- спитала Ніка і подивилася на мої збиті руки- Я бачу ти продовжуєш битися?
— Так. Продовжую...
— О,ви вже тут!- перебила нас Оля і подивилася на мене з Вікою. - І чому ви мокрі?
— Ох...та..- Віка розгублено подивилася на мене.
— Брат в кабінеті?- спитав я в Олі.
— Так...але.
— Гаразд. Я буду там.
Я пішов до Єгора і ми досить довго працювали. Інколи в нас з ним були напруження стосунки,але ми все-таки брати і тому завжди знаходимо спільну мову. Незважаючи на те,що батько проти, я завжди допомагаю Єгору з документами і різними партнерськими питаннями. Коли ми закінчили з ним працювати,я помітив,що це вже була десята година. Якраз в такий час зачиняється кав'ярня. На залі Віки не було. Значить,вона вже пішла додому,а я хотів її відвезти. Але коли я вийшов на вулицю,то помітив,що прийшов той її хлопець і вони цілувалися. Потім дівчина трохи відійшла,а він подарував їй маленький букет якихось квітів, на що вона мило усміхнулась. Спочатку я хотів просто пройти мимо,але мене зупинив голос хлопця:
— О, Артем, здоров.
— Привіт. - я кивнув йому і підійшов трохи ближче до них.
— Бачив вчора твій бій і це було вражаюче.- захопливо почав говорити цей..як його там? Діма?
— Дякую. - просто відповів я і збирався вже йти.
— Чувак,ти справді крутий!- крикнув мені той придурок,коли я вже був майже біля своєї машини.
Я нічого не відповів та завів свою машину. Якось мені так стало сумно на душі,тому я вирішив,що треба нарешті розважитися. Я подзвонив до Матвія та Олега і ми пішли в клуб. Спочатку ми трохи випивали і Матвій почав ділитися своїми проблемами з дівчиною. Всі ми добре знали,яка насправді була Ліля,але він крім неї ніби нікого не бачив. 
— Я тобі завжди казав,що та твоя Лілька повна с*ка.- сказав вже добряче п'яний Олег.
— Та вони всі такі.- крикнув Матвій.- Згадай свою Ірку.
— Ой,навіть не згадуй.- сказав Олег і скривився.
— А його Настя та то взагалі жесть.- продовжував Матвій. - Всі вони кажуть,що ми козли,а самі не знають чого хочуть. 
— От стерви!- сказав Олег. - Краще самому,але спокійно, ніж з бабою,але з нервами. 
— Підтримую!- крикнув крізь гучну музику я і ми далі пили. 
Під ранок я вже трохи протверезів, але наступного дня нікуди не пішов. Це був останній тиждень вихідних,бо з наступного вже знову потрібно в університет. Всі наступні дні я то помагав Єгору,то батьку,то ходив на бої. Наступила субота і я почав збиратися на Круг. Потім згадав,що пообіцяв Віці,що відвезу її туди. Я взяв свій телефон і набрав її номер. Так,в мене був її номер і вже дуже давно. Просто я завжди вагався щодо того,чи дзвонити їй. 
— Алло.- через декілька гудків взяла трубку дівчина.
— Привіт. Це Артем. Пам'ятаєш, я запрошував тебе сьогодні побороти свій страх?
— Пам'ятаю.- відповіла дівчина. Може вона і відмовиться в неї ж тепер хлопець.
— Ну то як?
— Що як? Я ж казала,що згодна.
— Гаразд. Я тоді через годину заїду по тебе.
— Добре,чекаю. - відповіла дівчина,а я не зміг стримати усмішки.
Через пів години я вже був готовий і поїхав до неї. В мене ще було декілька хвилин,тому я вийшов з машини і закурив. Не помітив як,але я опинився біля її під'їзду. Через п'ять хвилин вийшла Віка і подивилась на мене.
— Привіт.- привітався я.
— Привіт. - схвильовано сказала дівчина. 
Я бачив,що вона трохи налякана,тому підійшов ближче.
— Не варто боятися. Я не зроблю нічого такого,щоб ти постраждала,ясно?- вона кивнула. -  Ти довіряєш мені?
— Довіряю.- відповіла Віка,а я не зміг стримати усмішки.
— Ну то як? Готова?- спитав я і простягнув свою руку.
— Готова.- впевнено сказала дівчина і взяла мене за руку...