Ідеальне подружжя

Вона народилась у невеличкому селищі поблизу Харкова, бо на той час там проходив службу її батько – військовий. Коли Людасі було одинадцять, сім’я переїхала до Казані, і довелось, так би мовити, оселитись серед людей іншого віросповідання. Звичайно, у підлітковому віці адаптуватись до навколишнього світу досить складно. Але вона завжди була слухняною, досить тихою і приємною дівчинкою. Сварки не ініціювала, власні права не відстоювала, за вільний час не боролась і за друзями не повторювала. Певно тому і палити не почала, і алкоголь спробувала значно пізніше.

На новому місці дівчинка призвичаїлась на диво швидко. Знайшла друзів. Звикла до однокласників, порозумілась з однолітками району. За якийсь час голосні заклики з мечеті, татарська й безліч цікавих деталей стали звичними. Саме там з’явились у її житті перші справжні подруги, приязні вчителі, добрі сусіди. А ще батьки дозволили завести маленького кудлатого песика. І коли Сірко підстрибував, облизував їй долоні і крутився між ніг, вона не могла стримати сміх. Ця тваринка завжди піднімала їй настрій і навіть у самий похмурий день вона готова була йти з ним на прогулянку і вештатись парком. 

Так і минули шкільні роки. А за ними не забарились довгі п’ять років невпинного навчання, перших заробітків. Потім було написання диплому та безсонні ночі типового студентського життя. Ох, є що пригадати!

З майбутнім чоловіком Люда познайомилась більше десяти років тому. Тоді їй було 24. Він чудово володів російською, бо жив та навчався у Москві, мав власну компанію з продажу хутра і шкіряних виробів. О, яке це було кохання! Спочатку Ахмет приїздив до неї у Казань. І тоді вони гуляли містом, час від часу заходили до кафе і обов’язково кожного ранку снідали разом. Це був їх маленький спільний ритуал. Іноді зустрічались у Пітері та Москві, куди він літав у справах, а вона – до нього. Довелось вигадати чимало історій, щоб батьки не заборонили, і заручитись підтримкою найкращих подруг. Під час тих подорожей вона зупинялась у орендованих квартирах, але двічі довелось лишатись у невеличких готелях, де вона відчувала себе особливо неприємно. Їй здавалося, що персонал готелю знає про її зв'язок з іноземцем, про їхні нетривалі зустрічі. І тоді вона почувала себе гидко, соромилась свого кохання і вчинків, плакала у подушку і зарікалася більше не повертатись. А потім знову мерзла на вокзалах та у аеропортах, бо часом їхні рейси не співпадали, і чекала на нього у гамірних, брудних кафе.

Дивні, хоча й романтичні відносини, тривали кілька років, аж доки одного дня він промовив найважливіші слова:

– Виходь за мене заміж. Ти потрібна мені. Давай жити разом.

Вона зраділа. Кинулася в обійми, почала цілувати щоки, губи, шию. Розплакалася. Але раптом зрозуміла, що не може погодилась. Бо не знає, як відреагують батьки та й боїться серйозних змін. Це ж знову все змінювати, їхати до іншої країни, адаптуватись до іншої реальності. Але поки вона вагалась, він витирав її сльози, цілував скроні, ніжно гладив волосся і тихенько нашіптував, заглядаючи в очі:

– Я хочу, щоб все було за звичаями. І тому проситиму твоєї руки у батьків. Квитки вже заброньовані. У середу летимо до тебе. Виходь за мене, кохана.

Сльози покотились ще дужче і довелось до болю прикусити губу, аби не бовкнути зайвого. Він не знав, що вона роками брехала. Не йому. Батькам. Не говорила, що зустрічається з іноземцем. Боялася. Не знала, як відреагує тато – поважний, суворий полковник, і мріяла, що принаймні мама не буде проти. Сама себе загнала в кут і не могла знайти навіть крихітну шпаринку для виходу. Спочатку не вірила у тривалі стосунки. Потім лячно було розповідати. А далі все так закрутилося, що вже дороги назад не було, і вона геть забрехалася.

Ахмет розгубився. Спочатку здивувався та й трохи образився, що вона два роки приховувала їхні стосунки. Але хвилював його не той факт, що вона його соромиться, а той, що вона свідомо брехала батькам. Дівчина сама літала до іншого міста і не розповідала рідним правду. Хіба таке можливо? Це ж непристойна і недопустима поведінка. І взагалі, він не міг зрозуміти необґрунтований страх дівчини і вважав таку поведінку неприйнятною. Невже рідні могли заборонити їй бачитись з ним? Він же її пальцем не чіпав, оберігав, плекав надію. Він справді чекав на слушний час. І вірив у спільне майбутнє. А вона… Та й хіба здатні батьки заважати дітям шукати щастя? Його родина не така. Його завжди підтримують. В усьому. Він може поділитися почуттями з батьком, може довіритись матері. Та й старші брати завжди вислуховували, давали поради. Вони підтримували його у бізнесі, підставляли плече, коли він помилявся, раділи разом з ним, коли все налагоджувалось. У їхній родині не було страшних таємниць і скелетів у шафі, всі поважали одне одного. А тут така історія.

Настав ранок середи. А вона все ще вагалася. Він без відпочинку повторював свій монолог і репетирував зустріч з майбутніми родичами. Наче делегат перед конференцією, їй бо! Наче то була найважливіша промова у його житті. Хоча, нічого ж складного! Він кохає її, щиро, по-справжньому! І буде виборювати дозвіл батьків будь-яким чином.

Той вечір вони запам’ятали на довго. Дізнавшись, що донька з кавалером, до квартири їх запросили без особливого ентузіазму. І вже за пів години вимушеної аудієнції відкритим текстом сказали, що вони не пара, що загального майбутнього їм не мати, і що ночувати у цьому будинку йому не дозволять. Люда ридала, захлинаючись сльозами, і щось белькотіла про те, що більше ніколи не повернеться додому. А він все ще намагався детальніше розповісти про себе, машинально приголублював її, вмовляв батька поговорити віч-на-віч.