Пролог

Ніхто не помирає вчасно.

Помирають у суботу о пів на другу дня, поки машинка доперує білизну, а в сусідній кімнаті дитина шукає улюблену іграшку. З банкою огірків на столі. З листом, який так і не встигли відправити. І з правдою, яку збиралися сказати, коли дитина підросте.

Тієї суботи мама прийшла з нічної зміни о восьмій ранку, зварила кашу, заплела Юстині косу й зав'язала бант. Криво, по-іншому вона не вміла, і Юстина нишком підправляла його перед дзеркалом. Потім мама закрутила три банки огірків, дописала листа й заклеїла конверт, з фотографіями, табелем і Юстининим малюнком.

Такий конверт раз на місяць їхав на південь, до жінки, яку Юстина називала «тітка з півдня». Хто вона, мама так і не пояснила. Казала тільки: «Давня подруга».

— Навіщо ти їй мене фотографуєш? Вона ж мене не знає.

— Знає, — сказала мама. — Краще, ніж ти думаєш.

О першій вона завантажила машинку. Стара, на віджимі вона стрибала по ванній, тому її притримували, сівши зверху. Але того дня мама не сіла. Зняла фартух, лягла на диван просто в халаті й гукнула:

— П'ятнадцять хвилин полежу, і підемо розвішаємо прання.

Після нічної мама ніколи не лягала вдень. Казала, що потім уночі не засне, і тягнула до вечора на каві. А тут лягла.

Тому Юстина пішла шукати дракона. Плюшевого, зеленого, з одним оком. Він уже два роки лежав десь на шафі, у десять років в драконів не граються. Але коли Юстина була маленька й хворіла, мама садила його біля подушки й казала: «Хай охороняє». Тепер утомилася мама. Значить, хай охороняє маму.

***

На шафі дракона не було. Під ліжком теж. Юстина навіть у холодильник зазирнула, одного разу дракон там уже ночував, і мама тоді сміялася на всю кухню. Вона саме зачиняла дверцята, коли у ванній гупнуло, засичало, і по коридору потекла сіра від прання вода.

— Мам! Мамо, в нас потоп!

Мама не відповіла.

Вона лежала на боці, з долонею під щокою, у смугастих шкарпетках із котами, які Юстина подарувала їй на день народження. На п'яті вже протерлася дірка. Юстина смикнула її за плече. Потім сильніше. Потім закричала, хоча мама завжди просила не кричати, бо сусіди. А потім сіла поруч просто у воду й узяла маму за руку.

Рука була тепла. Звичайна мамина рука, з нігтями, обрізаними під корінь, як належить медсестрі. Юстина тримала її й чекала, що мама зараз розплющить очі й скаже: «Ой, задрімала, неси швидко таз». Так не буває, щоб рука була тепла, а людина не прокидалася. Юстина знала це напевно. Їй було десять, не п'ять.

Вона просиділа так, доки вода під нею не стала холодною.

***

Прийшли сусіди, за ними лікар, із яким мама працювала, а тоді ще якісь люди. Усі говорили пошепки, обходили її бочком, і жоден не сказав їй прямо, що сталося.

Хтось накинув їй на плечі мамину кофту, і вона не знімала її до ночі. Кофта пахла мамою. Якщо не дивитися на диван, можна було думати, що мама просто міцно спить.

Лікар присів перед нею навпочіпки й спитав, чи є в неї бабуся. Чи дідусь. Хоч хтось.

— У мене є мама. — відповіла Юстина.

Він довго на неї дивився й нічого не сказав. І тоді вона вперше подумала: «Була».

Пізніше, на кухні, лікар сказав сусідці, думаючи, що Юстина не чує:

— Серце. Нічого не можна було зробити. Навіть якби ми стояли поруч.

Юстина чула. Але не повірила.

Бабусі не знайшлося. Дідуся теж. У свідоцтві про народження в графі «батько» стояв прочерк. Що таке прочерк, Юстина не знала. Але з того, як усі замовкли, зрозуміла, що це щось погане.

На похорон її не взяли. Дорослі домовилися про це в коридорі, дітям там не місце. Увесь той ранок вона сиділа в сусідки на кухні й дивилася на годинник. О десятій подумала: «Зараз». О пів на одинадцяту: «Тепер». О пів на дванадцяту зрозуміла, що вже все. Маму поховали без неї. І мама так і не дізналася, що Юстина хотіла прийти.

Дракона знайшли, коли пакували речі, мокрий і сірий від пилі, він завалився за пральну машинку.

Ночами в сусідки вона лежала на скрипучому ліжку з панцерною сіткою й не спала. Думала, якби вона сама притримала машинку, мама б не лягла. Якби швидше знайшла дракона…

За три дні приїхала жінка із соціальної служби. Склала мамині речі в коробку, заклеїла скотчем і сказала:

— Віддамо, коли виростеш. Ти ж уже велика, все зрозумієш.

Її ніхто не питав. Ні тоді, ні потім.

Мамин конверт для тітки з півдня поклали в ту саму коробку. Разом із фотографією, що лежала на ньому зверху. Ніхто його так і не відправив.

***

У притулку пахло хлоркою й пригорілою кашею. Речі забрали на склад, видали казенні, колготки з чужою міткою, светр на два розміри більший і постіль із вишитим номером. Мамину кофту нянічка теж хотіла забрати, в пральню.

Юстина не віддала. Вчепилася обома руками.

— Ти мені тут ще повередуй! — і смикнула так, що протягла Юстину по підлозі. — Тут тобі не вдома!

Шов тріснув. Кофта лишилася в няні, рукав у Юстини.

— Ще раз таке вчвериш, і підеш в ізолятор!

Юстина кивнула. Рукав вона не випустила.

Уночі вона сховала його в наволочку. Він пах мамою.

У притулку були діти тих, хто пив, тих, хто бив, і тих, хто одного дня просто не прийшов. Вони з першого вечора зрозуміли про новеньку головне, у неї була мама, яка її любила. Цього тут не пробачали.

— Ти ба, доця, — сказала одна, коли витягла в неї з наволочки рукав і помахала ним над головою. — Мамина доця.

Відтоді її так і звали, Доця. Тим самим словом, яким її кликала мама.

Першої ночі вона плакала тихо, як їй здавалося. Вранці виявилося, що чули всі, і до обіду над нею реготала вся спальня. Другої ночі вона плакала в подушку, затиснувши її зубами. Третьої не плакала зовсім.

За місяць вона вміла все, що тут треба було вміти. Їсти швидко, щоб не лишитися без котлети. Ховати хліб у кишеню. Заправляти ліжко, як усі, а не так, як учила мама. Нікого не обіймати. Ні на що не скаржитися.