11

Коли до нового року залишається два дні, а у тебе немає жодного святкового настрою — то це доросле життя. Василина завалюється на ліжко й накриває голову подушкою. Мозок сьогодні вирішив, здається, вилізти з голови й причиняв дівчині невгамовний біль. Вона закриває очі, втискається лобом у тверду основу матраца. Це не допомагає, як і купа пігулок.

Тільки за годину такого лежання хоч щось змінюється і дівчина може доплестися до кухні. Затягує щільніше пояс на вафельному халаті, робить каву і сідає на улюблене місце на дивані. Саме в цей момент дзвонить дочка і радісно розповідає, де вони сьогодні були. І завтра вже повертаються увечері до міста. Повчально нагадує матері, о котрій годині й де її потрібно буде забрати на машині. Вася тільки киває згідно, хоча й такі прості рухи відгукуються немилосердним болем у скронях.

Її смартфон відгукується повідомленням. Орест, який не писав їй вже днів п’ять, вирішив все ж з’явитися. Вася втомлено розглядає літери не телефоні, очікуючи, що вони можуть помінятися місцями й змінити сенс. Просте повідомлення з питанням, як її справи й чи не проти вона порозмовляти з ним.

Чого вона очікувала — і сама не знає. І що відповідати, теж не знає. Їй хочеться битися головою об стінку й плакати — типовий стан перед новим роком. Вже дев’ять років поспіль те саме.

Коли Василина була студенткою, саме у грудні померла мати. За рік у грудні народилась Сонька. 

Грудень — її місяць радості й скорботи. Час триває, а у неї останній місяць на календарі стає часом балансування між емоціями. 

«Агов, я тобі настільки огидний, що ти вже пів години не відповідаєш?»

Трясця, за цим калейдоскопом спогадів Василина зовсім забула, що збиралась відповісти Оресту. Зараз чіпляти на себе маску не хотілось, і говорити не хотілось.

«Привіт, пробач, не можу зараз переписуватися».

«Окей, ти хоч скажи, чи все гаразд. А то ж навіть у Соні не можу спитати».

«А ти що, не з ними? Тебе не приваблюють гори?»

«Дякую Богові, ні. Мене мало приваблює купа непідконтрольних дітей. Моїй психіці б каюк настав».

«Ти точно мало схожий на викладача у молодших класах».

«А ти їх прям так багато у своєму житті бачила?»

«Доводилось».

«Упевнений, що твоєю першою вчителькою була яка-небудь величезна жінка з сантиметровими окулярами на носі. А, ще з вовняною хусткою — типовий атрибут вчителів».

«Ну, щось таке й було».

«Ось, а я розбиваю стереотипи й роблю дитинство дітей кращим».

«Угу, наслідок емансипації, я пам’ятаю».

Василина й сама не розуміє, як їхня розмова затягується. Чи то вона сама дозволяє себе втягнути в обговорення, чи то Орест — такий гарний маніпулятор. Архипенко з листування дізналась, як чоловік взагалі став вчителем. Піти вчитися на зло родичам? Абсолютна маячня. Але вона була так знайома самій дівчині. Щось таке і з нею було.

І обидві ситуації, її і його, ну дуже схожі, і ну дуже нагадують дитячу поведінку на майданчику з каруселями. Саме там було б місце залишити тупі ідеї.

Хоча, якщо зіставити її навчання, то виходить, що Орест був ще цілеспрямованішим, ніж вона. Від її філології залишився лише легкий спогад. А тут людина за освітою працює. Рідкість у наш час. Звісно, не показник успіху. Але показник прагнення.

Переписуються вони з годину. Орест навіть у текстових повідомленнях собі не зраджує. Все так само жартує. А Васю вперше це не дратує. Сама собі будує дві версії: вся справа саме у месенджері — тут спілкування завжди отримує новий формат, або ж Вася зараз вдячна за будь-яку розмову з нею без прив’язки до її минулого.

Якби зараз довелось спілкуватися з Поліною чи Марком, вони б точно почали вдаватися у спогади. Василині ж критично необхідно було з них випірнути. Не треба їй вже вдесяте переживати весь той біль. Вона не хоче. Ще й якогось біса батько активізувався. Живучим спогадом про минуле. Одразу після смерті матері Архипенко з ним припинила спілкуватися. І вже, через стільки років, мабуть, перестала його звинувачувати у тому, що не догледів. Буває. І зради у родині теж бувають. Ніхто не застрахований. З усіма трапляється.

Але ж стільки тоді було сказано. Стільки разів ще повторено. І стільки років вже триває мовчання. 

Засинає Василина вже без головного болю. Терапія пігулками й відстороненим спілкуванням зробили свою справу. Жінка перевіряє автоматично, коли у мережі останній раз була донька, й покидає світ реальності.

Тридцяте грудня, мабуть, для більшості людей у країні — час, коли одні вже з тремтінням дивляться на шампанське, а інші, наче змилені, бігають у спробі завершити квартал і рік. Василина була десь на межі між ними. Злату вона відпустила з роботи — дівчина збиралась святкувати десь за містом, тож хай готується собі спокійно. Сама ж Архипенко то думала про алкоголь, який і без свята їй хотілось відкоркувати, то налаштовувала себе на продуктивність.

Злата скидає їй договір, який треба підписати з дизайнером для майбутнього каталогу. Здається, що той теж не є любителем святкового розгардіяшу. Зустріч, щоправда, призначає у кав’ярні. Творчі люди навряд чи полюбляють офіси. Василина й сама вирішує, що в останні дні року вона не буде працювати в кабінеті. У неї на порядку денному тільки обговорення замовлення з дизайнером і перевірка документації, яку їй треба скинути онлайн.