10

Орест веде автівку у напрямку місцевого театру юного глядача. Він уперше йде на побачення саме туди. Ще й коли дівчина не сприймає їхню зустріч саме як побачення. Для неї це — своєрідна каторга, адже її туди змусили йти. І від цього розуміння в чоловіка щось перевертається у грудях. Наче легені спробувала продемонструвати йому кульбіт, але застрягли упоперек. Еквілібристи недолугі.

Декілька разів за ранок чоловік вже думає, що йому слід відмовитися від дурної ідеї. Не треба мучити жінку, хоч і буде рада тому її дитина. Та й взагалі. Невже ж йому настільки сильно сподобалась Василина, що він як абсолютний придурок шукає з нею зустрічі, що спускається до зовсім не джентльменського шантажу?

Питання й для самого чоловіка залишається відкритим. Його він навіть обговорює з Давідом пару днів тому. Друг завалюється до нього вже пізно ввечері з декількома баночками пива й піцою.

— Ти серйозно? Сьогодні середа. У мене робота, — спочатку встає в позу Орест.

— Рєстіку, не нуди. Я тобі не десять літрів горілки приніс. У мене теж робота, це просто як седативне.

— Який жах, використовувати алкоголь як седативне. Ти знаєш, що спирт блокує доступ кисню до нейронів головного мозку? — Орест сам це говорить, поки відпиває з першої пляшки, і ледь не випльовує все назад. Дідько! Він вже говорить, як Соня Архипенко. Точно не треба було з цією родиною зв’язуватися. На свої думки намагається не засміятися.

Давид на всі маніпуляції друга дивиться з подивом і недовірою: підіймає брови, відкриває рота, відтягнувши лише один край верхньої губи вгору.

— Ем, все ж ти з цими дітьми зовсім поїхав кукухою. Воно й не дивно.

— Тільки не треба твоїх жартів. Припини виробництво тупих приколів, що вже пішло у твоїй голові.

— Боже, які ми дотепні, — парирує Давид. — Насправді, у мене до тебе є справа. Але спочатку все ж розповідай, що у тебе таке трапилось, що ти вже сам з собою плачеш і смієшся.

Орест недовго мовчить. А потім вивалює другові ледь не все — від того клятого скелета до квитків на виставу. Давид сміється на кожному новому повороті. І констатує просто в кінці:

— Ти — кончений. Я не думав, що мій друг дитинства виросте у маніяка. Знав би, не бив би Паші тоді морду за те, що він твій совочок зламав.

— Боже, історія стародавня як світ, — закочує очі Орест. Давид був на два роки старший від нього. І досі міг при кожному випадку згадувати їхнє знайомство у пісочниці чорт зна скільки років тому.

— Насправді тобі настільки сильно сподобалась ця жінка? І ти втягуєш у все це її дитину? — уточнює Давид, засовуючи майже весь трикутний шматок піци у рота.

— Та чого втягую дитину? Це ж нормально, що я можу провести час і з нею, і з її донькою.

— Це занадто відповідально, ні?

— Яка відповідальність? Відповідальність — це якщо я її в РАГС потягну. А тут що відповідального? Концерт про Сніжну королеву?

Орест дійсно не приділяв цьому питанню настільки багато уваги, як це робить суспільство. Він просто хоче провести час з жінкою, познайомитися з нею ближче. А Соня — веселий додаток до неї. Не сприймати ж йому її одразу як потенційну доньку. Ну це просто смішно. Може, після декількох зустрічей у нього зникне ця манія переслідування. А йому вже всі, кому не ліньки, натякнули про жінку з причепом.

— Гаразд, що у тебе за справа? — звертає з теми власного особистого життя Орест.

— Оу, мені треба, щоб ти перевірив декількох людей у твоєму ліцеї.

— Що?

— То. Ти ж знаєш, на кого я зараз працюю.

Давид був раніше поліціянтом, але з державною службою у нього не склалися здорові стосунки, в токсичних — протягнув недовго. Тож вирушив на вільні хліба, а потім влаштувався на роботу до місцевого бізнесмена. Навряд чи той чоловік був найвпливовішою людиною їхнього міста. Проте він міг абсолютно точно входити в першу десятку таких осіб.

— І?

— Його онук навчається у вашому закладі.

— І?

— І його підсадили на наркотики.

— Що?! У нас? — в Ореста насилу очі втримались у межах орбіт і не полізли на лоба.

— Це і треба з’ясувати. Не можу ж я так просто прийти до тебе на роботу й почати шманати учнів. Та й ніхто не може. Ми живемо у нормальному суспільстві з нормальними правилами поведінки.

— Ох.

— Не зітхай. То що, допоможеш?

— А більш професійних людей ви не могли на роботу влаштувати? Я так-то не агент нуль нуль сім, а просто вчитель молодших класів.

— Угу, не прибіднюйся. 

— Гаразд, допоможу. Що від мене треба?

Давид прийшов не лише з пивом і піцою. З кишені пуховика дістає конверт. У ньому фотографії всіх, хто має потенційний зв’язок з наркотиками.

— Директорку ви теж підозрюєте? — Орест роздивляється фотографії.

— Вона має або протистояти цьому, або кришевати.

— Знаєш, обидва варіанти можливі, — чоловік задумливо чухає губу. — Бо вона тут так кричить через дрібниці, наче відводить підозру від чогось глобального. Або просто насичує організм через крик. Хто ж тут розбере.