9

Злата починає розмову дуже обережно:

— Василино, я розумію, що вже двічі це питала. Але я бачу вже — щось не так. Може, ви розкажете? У нас проблеми? У тебе проблеми? Що трапилось?

Вася не одразу відповідає. Думає, чи варто казати щось детальне й конкретне у цій ситуації. Чи простіше за все — просто відмахнутися. Нічого ж критичного у її житті об’єктивно не відбувається. А те, що вона від того відчуває скажений комфорт, — то вже її проблеми.

З дитинства було складно з цим. Вася настільки повільно сходилась з людьми, що їй іноді здавалось, що вона ненормальна. Інші так просто заводили собі друзів після того, як тільки но години три програли на дитячому майданчику. Підліткам взагалі було простіше. Вистачало декількох скурених цигарок на балконі під час веселої пиятики.

А Василині завжди того було мало. І завжди це було складно. Десь тільки років у шістнадцять вона зрозуміла. Що має право й не корчити з себе невідомо кого. Вона не зобов’язана робити так, як це робили інші. Дуже дивна й, здається, занадто базова річ. Її мають розуміти всі, кому в дитинстві з дурною доганою казали про колодязь і колективне рішення. Проте коли Вася винесла для себе цю просту мораль і оформила її у суцільну філософію, жити стало простіше.

Тоді в її житті з’явився Марк. Точніше він, наче, завжди був. Але був серед натовпу, з ким вона через силу намагалась спілкуватися. А коли довелось відкинути лушпиння, що міцно вписалося в її побут і не хотіло так просто здаватися, Марк раптово виявився ближчим другом. З того часу він і залишився у її житті. Тільки подумати — вже понад десять років триває їхня дружба.

А тут з’явився ще хтось, хто хочете порушити її усталений світ і похитнути всі зв'язки з людьми, які Василина стільки років будувала.

— Злато, все нормально. Просто з’явився залицяльник один. І я не знаю, як від нього позбутися.

— Він що, маніяк? Чи ти не пробувала від нього словами здихатися?

— Пробувала. І, здається, що маніяк. Але безпечний. Поки що.

— Ох, — Злата встає з-за столу, обходить його та спирається дупою на стільницю. Бере каву й відпиває. Наче своєю позою натякає — вона готова до тривалої бесіди. А Василині й самій немає, що сказати. Помічниця, не отримавши продовження історії, розпочинає свою: — Ось у моєї подруги був такий залицяльник.

— Не треба, — одразу ж виставляє вперед руки Василина, наче захищаючись від майбутньої історії. — Не треба мені жахливих історій про маніяків.

— Та там смішно. Той дурник їй щовечора серенади під вікном співав.

— Ох, тим паче. У мене будинок старий, там шуміти у жодний час доби не можна. Там сусідка з першого під’їзду всіх коцюбою поб’є, хто порушить її спокій.

— Так тобі ж краще, — пирхає зі сміхом Злата. — Приб’є твого залицяльника й усе, проблему розв’язано.

— Ага, вона, ще й до мене заявиться, бо вирішить, що то я нацькувала його. Короче, мені жоден горе-співун не потрібний. Сподіваюсь, що він відстане від мене найближчим часом.

— У нас має бути стаття про переслідування. Тож є сенс звернутися до поліції.

— Сподіваюсь, до того і не дійде, — відхрещується Василина. Допиває махом всю каву й викидає зайві думки в голові. Треба хоч трошки попрацювати й доробити той триклятий сценарій на весілля парочки, що досі сперечається стосовно кольору серветок і змінює розсаджування гостей ледь не щодня. Помічниця теж повертається до роботи.

— Василино, тут дизайнери відповіли. Двоє згодні на наші умови. Як вибирати? — Злата подає голос тоді, коли Василина виводить останні слова у промові. Настільки захопилася сентиментальною промовою, що довелось кілька разів навіть смачно потягнутися, щоб розслабити м’язи на спині, а всі диски змусити стати на місце.

— У них є портфоліо?

— Так, я ж за ними й шукала. Тобі надіслати?

— Та я так гляну, — Вася встає і йде до столу помічниці. Спирається на її офісне крісло й просить одразу перейти до робіт дизайнерів. Передивляється декілька сторінок. — Тобі який більше подобається?..

Разом зі Златою вони одноголосно зупиняються на одному з кандидатів.

— То скинь йому приклад нашого договору на послуги. Якщо все влаштує, будемо підписувати та складати технічне завдання.

Василина настільки поринає у роботу, що забуває про Ореста. До тих пір, поки про нього не нагадує за вечерею власна донька. Сьогодні у них у гостях знов Поліна. І, здається, що Соня саме цим і користується, починаючи дуже небезпечну розмову.

— Ма, а ми сьогодні з Орестом Петровичем розмовляли про мистецтво, — заходить мала надто далеко від суті розмови. І виглядає вона так, наче зараз із заплющеними очима прийдеться по мінному полю йти.

— Дай здогадаюсь — про театри.

— А, він тобі вже сказав?.. — розчаровано видихає дівчинка. Хоча Василина й виразно чує, що у дочірньому голосі пролунало полегшення. Поліна в питанні підіймає брову, відволікаючись від свого салату, але поки що мовчить і не ставить запитань — вичікує й оцінює, як завжди.

— Те, що він мені сказав, мені вкрай не сподобалось. Сонь, як так вийшло, що ти купуєш квитки на виставу зі своїм вчителем на нас трьох?