8

Весілля напередодні нового року майже ніхто не робить. Але їх вже купу приходять організовувати на кінець лютого. Василина не дуже хвилюється про те, що буде тільки за два місяці. Вони досить організовані й можуть собі дозволити іноді розслаблятися. Тим паче — ресторани замовлені, сценарії майже узгодженні. Є місце для рефлексії у щільному графіку.

— Злато, що там з дизайнером? Для сайту й каталогу?

— Сьогодні останній кандидат має відповісти. Він працює вечорами переважно.

— Дивна умова співпраці, — веде бровою, а потім, знічев'я, залипає на гірлянді. Та весело переморгується на ялинці й настільки задерикувато розфарбовує повітря навколо себе в червоний і помаранчевий колір, що у Васі скоро станеться напад епілепсії. Або просто око почне смикатися у такт кожній зміні вогників.

— Слухай, а ти не могла знайти однотонну гірлянду? А в нас десь була з минулого року?

Злата не відволікається від свого заняття — вбиває щось на комп'ютері. Мабуть, переносить зі свого щоденника всі записки в електронний вигляд, як постійно просила начальниця.

– Вона не вмикалася — довелося її викинути, – рапортує дівчина. — Саме тоді, коли ви зі своєю ногою на лікарняному були. До речі, як вона?

— Та що їй буде. Зажила вже. Не болить.

— Вам пощастило, що так швидко. У моєї старшої сестри...

Вася не особливо вдається в оповідання Злати. Виносить із нього тільки суть:  у сестри її помічниці розтяг проходило набагато болючіше і неприємніше. Так що вона відмазалась малою кров'ю. Варто було б подякувати Оресту за чудодійну мазь. Все ж таки його батько розуміється на тому, як лікувати хворі ноги. Варто було б, але жінка досі на це не наважилась.

Просити передати через Соньку — якось неправильно й лицемірно. Самостійно телефонувати — це вже надмірно й не треба їй. Вона сама дала зрозуміти, що її не цікавить жодна з форм стосунків. І начебто Орест Петрович це зрозумів. Бо вже майже тиждень пройшов, а він не з’являвся у її житті. Зателефонувати зараз навіть з простою місією подякувати, значить — дати сигнал чи щось натякнути.

Цього Василина не хотіла. І жила за малодушним принципом: до неї ніхто не лізе, і вона вкотре не висовується.

Архипенко нарешті встає, ще трохи хитнеться, тягнучи ногу. Навряд чи так швидко можна було переходити з пласкої підошви на підбори. Проте з дитинства Василина хвилювалась через низький зріст. І зараз їй здавалось злочином знову ставати низькою. Перемикає режим на гірлянді — нехай вона взагалі не переморгується, бо навіть вже чортенята у голові разом з тарганами втомились від цієї вечірки світломузики.

Злата нарешті  робить останню позначку в їхньому спільному планері. Відкидається спиною на крісло:

— А чого ви вирішили наймати дизайнера за тиждень до Нового року?

Василина шкульгає до свого столу.

— Ну як? Фрилансери — теж люди. У них напередодні свят мало роботи. Особливо — під Новий рік, коли фірми підбивають свої бюджети, пишуть звіти.

— А ми — то як добрі рятівники?

— Угу, феєчки, — пирхає зі сміхом Архипенко. — Ми — як справжні раціональні люди! Бо з Нового року зазвичай ціни й тарифи зростають. А ми підпишемо договір у цьому році. За старими цінами. Все просто, кеп.

Василина знизує плечима на кінці власної промови. Кидає ще раз погляд зі свого робочого місця на ялинку. Та втратила статус страшного сну епілептика. Вася задовільнено зітхає. Ще раз дивиться на свій телефон, роздумуючи, чи не було б правильно все ж написати вчителю Соні.

Відхрещується черговий раз від цієї думки, поки вертить смартфон у руках. Коли дисплей засвічується, їй спочатку здається, що то вона випадково натиснула на кнопки. Одразу ж на екрані з’являється повідомлення з месенджера. І Васі хочеться відкинути гаджет, наче зміюку. Вона знає, що телефони можуть прослуховувати, але щоб її думки міг прослуховувати Козинський. Ну то вже занадто.

Васі треба зробити декілька вдихів і видихів, щоб спокійно розблокувати телефон. Злата помічає дивну поведінку начальниці й перепитує, чи все гаразд. Жінці доводиться вдати, що все дурниці й немає взагалі жодного приводу вважати інакше. А те, що Златі щось здалося на обличчі у Василини, — це погана гра уяви та ялинкової гірлянди.

Василина відчуває, що злиться. Ну чого цей чоловік знову лізе в її життя? Його не було майже тиждень. І Васі вдалось переконати всіх, включаючи себе, що нічого в її побуті не змінилося. І в її мирне життя не намагаються проникнути зухвалим і підступним способом. Їй як інтроверту у загальноприйнятих рамках неймовірно не хотілося нічого міняти. І впускати нову людину в коло свого спілкування теж не хотілося.

А якщо це просто стосується Соньки? Може, йому треба дізнатися, коли вони принесуть гроші на які-небудь каремати для спортивної зали.

Відкриває чат з Орестом Петровичем. Це логічно, що він їй написав. Він вже телефонував. Тож йому й не так складно було б забити номер у пошуку месенджера.

«Добрий день. Соня сказала, що ти вже вийшла на роботу. Як твоя нога?»

Кхм, все ж він не про її доньку вирішив поговорити. Вася закушує губу й одразу ж відпускає. Клята звичка з дитинства, що ніяк не поєднується зі звичкою фарбувати губи червоною помадою. Вона до біса в'їдлива і настільки ж легко розмазується по губах при легкому русі.

«Добрий. Дякую за хвилювання. З ногою все гаразд — вашими молитвами».

«І це я ще не молився. Йой, що ж буде тоді. Насправді я радий, що з твоєю ногою все гаразд. Тоді я і моя совість можуть бути спокійними. Адже запрошую тебе в театр». 

«Думаю, що це зайве».

«Я думав, що ти саме так мені й відповіси».

Смайлик з піднятим куточком губ одразу напряг Васю. Щось цей Орест Петрович їй не каже і мутить. Чекає на її реакцію. Василина сама не зрозуміла, як увімкнулась в цю гру?.. Що їй треба зараз відповісти, щоб його обіграти?..