6

Нога болить скажено. Наче у неї забили кіл і прокрутили. Василина вже випила добову дозу знеболювального, а їй це все одно не допомагало. Златі вона телефонує з самого ранку, просить її не губити — не знає ще, коли зможе вийти на роботу, але з дому все контролює.

Їде в лікарню на власній машині. Ногу це аж ніяк не рятує, хоч Василина й взула угі замість ботфортів, які були вчора. 

Добирається вона чистою впертістю. Ще на сильнішій ненависті до всіх медичних установ мало не розвертається назад. І тільки думки про те, що нога міфічно не перестане раптом боліти, змушують йти до лікаря. Пару черг, рентген, абсолютне несприйняття медикаментозного запаху і все — її муки завершено.

У руках — папірець, у ньому — висновок про сильне розтягнення. На аптеку сил та мужності не залишається. Оформляє кур'єрське доставлення та пише всім спраглим новин, що з нею. Точніше цікавляться дочка, помічниця та сусідка. Наступного дня про її хворобу стає відомо ще й Марку.

— Донька сказала, що ти тепер з переламом?

— Ой, ні. То у Софії такий гарний гумор, — відмахується жінка, перебираючи сторінки журналу про весілля. Треба щось подібне створити і їм.

— І що у тебе насправді?

— Розтягнення, — зітхає гірко у трубку. Може, Васі й треба, щоб її трішки хтось пожалів. Бо від Соньки точно від того не дочекаєшся. Донька гордовито ходила домом і, наче головний лікар, намагалась контролювати хворобу матері. Навіть відклала на невизначений термін книжки про хвороби печінки, щоб дізнатися більше про розтягнення й набряки. Вася на це зітхала — вона вирощує якогось монстрика. Ну не треба дитині у вісім років таким цікавитися. Тож неприродно.

— Бідненька, хочеш, приїду — пожалію?

— І як це ти зібрався робити? — хоч Василині й треба чиєїсь підтримки, приймати її вона взагалі розучилась. А може, ніколи й не вміла цього робити. Весь час тільки на себе й розраховувала. 

— Ну, можу по нозі погладити. Чи завалитися до тебе з піцою і поїсти її прям на твоєму ліжку під який-небудь стендап. Чи заумне інтерв’ю.

— Ідея, звісно, цікава. Але ти знаєш, що я ненавиджу їсти в ліжку.

— І дуже багато втрачаєш, — зазначає байдуже Марк.

— Угу, ти знаєш, що мозок асоціює дії з місцем? І якщо я буду в ліжку їсти, то я не зможу там спати нормально! А від глибокого сну залежать…

— Тобі вже хтось казав, що ти зануда й душніла? — перебиває зі сміхом її Марк. 

— Угу. Ти. Коли я в десятому класі тобі пропонувала зустрічатися.

Марк у трубку вже гучніше сміється, не приховуючи того. По-доброму, тихо.

— А нагадай мені, ми саме через це з тобою більше ніколи й не намагались зустрічатися?

— Потім я взагалі-то Андрія зустріла.

— Точно, профукав я свій шанс.

— Угу.

Василина наче на цій темі здувається. А Марк, коли чує сум у її голосі, сварить себе. Ну невже ж взагалі не можна було обійтися і не підіймати цю тему?

Чоловік знав історію Васі з її Андрієм. Та що просто знав? Він був її жилеткою пів року, що Василина не могла вийти з депресії. На неї тоді було страшно дивитися. А тут… Ну і нащо він це сказав? Тепер Архипенко буде собі думати про минуле. Коли й так хворіє, нічого не робить і сидить самотньо.

— Ох, слухай, мені у двері дзвонять, — Василина прислуховується до тихої трелі в коридорі.

— То ти пострибала відкривати? Чи як ти зараз пересуваєшся квартирою?

— Поки що дійсно стрибками. То, мабуть, кур'єр. Пізніше зв’яжемося, ок?

Василина чекає, поки вони попрощаються з другом, і шкульгає у бік виходу. Насправді кур’єрське замовлення вона оформлювала на одинадцяту, зараз ще десята. Але гаразд, їй буде ж краще намазати ту ногу швидше. Може, дійсно розтягнутися на ліжку з їжею?.. Тільки говорити про це Вася нікому не буде. Їй свідки у цій справі не потрібні.

Відчиняє двері, не подивившись. І як мінімум дивується. Бачить прямо за своїми металевими дверми не працівника аптеки з яскраво-жовтим одягненням. Перед нею стоїть Орест Петрович власною персоною. Несподівано.

— Привіт, — чоловік на сходовій клітинці розтягує губи так широко, що видно рівненький рядок зубів.

— Привіт, а що?.. — Вася не спішить пропускати чоловіка у квартиру, проте того наче і не треба кликати. Він сам протискається повз жінки та заходить у широкий коридор, зачиняє за собою двері. 

— А мені Соня сказала, що у тебе розтягнення серйозне. І я — ось, — підіймає вгору пакет, що не має пізнавальних знаків. Вася навіть не може здогадатися, що там може бути «ось» через непрозору матерію. — Я вирішив тебе трішки полікувати. Ну і настрій підняти, якщо це треба.

— А робота? Уроки? Діти як там? Без факультативів з гумору?

— Зараз у дітей фізкультура, потім — іноземна мова. Тож я зараз, як ельф — Добі вільний!

— Ти ніколи не буваєш серйозним, — вже не перепитує, а стверджує Василина, хитаючи головою.

— Тільки іноді, — відсікає Орест, знімаючи взуття та куртку. Вішає її на плечика та прибирає у шафу на вході. Наче вже тут не раз був.