5

Якби у той момент Ореста запитали, що він взагалі робить, він би не знайшов правильних слів для пояснення. Він просто стежив тиждень за сторінкою мати його учениці. Сам собі казав, що це не здорово. У його розумінні здоровим було б просто їй написати, щоб поспілкуватися. Тим паче її сторінку він все одно знайшов. Але тоді треба було б пояснювати ще й, чому він взагалі шукав її Інстаграм.

Про рекламу взагалі все звучало дурницею. Але, як кажуть, хочеш, щоб тобі не повірили — кажи лише правду. Коли Орест збирався у спортзал, який розташовано у сусідньому будинку, він сам себе обзивав віслюком та оленем.

— Ну чого не можна сказати, що сподобалась — знайшов і написав?.. — бурмоче сам собі під ніс, засовуючи кросівки в сумку.

Орест ніколи сильно не хвилювався стосовно протилежної статі. Погодиться жінка на його пропозицію продовжити знайомство — він з радістю. Відмовиться — ну не дурень, зрозуміє. А зараз йому ще нічого взагалі не сказали, а вже склалось враження, що за будь-якого натяку чи прямого контакту, що не буде стосуватися Соні Архипенко, йому намалюють карту, куди саме йти та не заблукати.

Тож Орест обрав тактику несподіванки. Вдасть, що він сам не очікував побачити Василину Дмитрівну в спортзалі. Все ж на одному районі живуть — цілком природно. А потім, після тренування, може, запропонує їй разом чаю випити. Чи ще щось вигадає. Начебто все невимушено.

Козинський сам з себе подумки сміється. Цю історію він зараз точно не буде розповідати Давиду чи комусь ще — його мозок відмінно й сам порається з задачею підстьобнути себе сильніше. Оресту достатньо власних іронії та сарказму, щоб ще й чути це від інших.

Боже, тобі двадцять вісім, Оресте. Ти взагалі — вчитель. Ну майже. А поводишся, наче дівчинка у тринадцять років, коли в старшокласника закохалась.

На вулиці знову замість тепла й туману прийшла сувора реальність зими. Морози сягали п’ятнадцяти, вітер скаженів — підхоплював купи снігу та наче грався з перехожими у сніжки. Та й гаразд, можна було б пережити негоду. Але замерзлі калюжі, які хитро прикрив свіжий сніжок, точно додають роботи травматологам і не дозволяють попити чаю співробітникам на швидкій.

Орест сам йшов, постійно присвічуючи собі ліхтариком під ноги. У підворіттях і між будинками світло було сумнівної якості. Дорогою до спортзалу ще раз перебирав створені собою ж аргументи за та проти дурної витівки, що зараз намічалася. 

Короче, тобі все одно треба підтягнутися. Скоро свята, ти будеш їсти й пити. Тобі цей зал потрібний. І спина після роботи болить. Все, вирішено.

Козинський ставить величезну крапку в роздумах, коли ступає на першу сходинку в зал, занадто слизьку для такої погоди. Дістатися ще б дверей, які розташовано на шостій сходинці. Оце вже випробування. Так можна й плюнути на зал, нікуди й не йти. Або тільки навкарачки.

Видихає рішуче й у декілька кроків сягає верху, тягне двері на себе — занадто легко. І тільки за секунду Орест розуміє, що їх і так штовхають зсередини. Чоловік намагається втримати рівновагу, що дуже складно через слизьку плитку на сходах. Чого такий дорогий спортзал не попіклувався про нормальні сходи у таку погоду, залишається без пояснень. Сам собі думає, що з боку точно виглядає, наче корову випустили на лід. Шарашчина контора, тьху.

Все ж Орест вирівнюється й навіть притримує двері для відвідувача зала, що збирається виходити. Жінка у рожевій куртці — а це єдине, що встиг помітити чоловік — на нього не дивиться і занадто сміливо для такої погоди ступає на першу зверху сходинку.

— Обережні!.. — договорити Козинський не встигає. Очікувано.

Жінка летить вниз, хапаючись за все, що буде під рукою. Орест і сам не зрозумів, як він став тим самим «під рукою». Тут вже жодна рівновага не врятує. Єдине, що чоловік встигає зробити, — згрупуватися. Не дарма стільки років у батьківській спортивній школі стирчав  і займався боротьбою. Орест намагається хоча б якусь частину свого тіла підсунути під голову жінки, що так необачно зараз плюхається на крижаній корці та ризикує вибити собі весь мозок.

— Жива хоч? — питає одразу, як приземляється. Не дуже боляче, але й приємного від того падіння мало.

— Трясця твоїй матері, — хриплий обірваний голос здається знайомий. Тільки не кажіть, що це Василина?..

— Кхм, ну жива принаймні, — теж крекче Орест, підіймаючись зі сходинок. Потім — подає руку жінці. — Можеш встати?

— Начебто, — Василина хапається за простягнуту долоню та допомагає собі іншою рукою. І тільки-но її ноги приймають нормальну позу, тихо стогне: — Ох. Мати Василева.

— Василина Дмитрівно, ти занадто багато лаєшся.

— А, як? — Орест помічає розгубленість жінки. Та у світлі ліхтаря, що знаходився за його спиною, навряд чи може нормально розгледіти його обличчя.

— Орест Петрович, — кидає чоловік та нахиляється у низ, щоб підхопити рюкзак. Той злетів під час епічного спуску зі сходів.

— Ох, це ви?

— Угу, я, — розпрямляється, бере під руку жінку. — Що болить?

— Нога. І нога.

— Дві ноги?

— Одна, — Вася трусить головою з боку в бік. — Одна нога.