4

— Боже, Оресте, ну ти й придурок, — бурмоче собі під ніс, сідаючи в машину. — Що ти ніс? Нащо її чіпав?

Чоловік заводить автівку та кидає погляд на стоянку, звідки якраз виїжджає машина Архипенко. Добротний бузковий Nissan одразу ж вливається у вечірній ряд автомобілів, який через туман, що скотився через потепління, ледве світиться червоним кольором. Козинський ще кілька хвилин гіпнотизує трасу й сам з’їжджає в її потік зі стоянки.

Вмикає музику й відкидає голову на крісло. Пробка в центрі міста обіцяє бути довгою. І якби не потреба поїхати до батька, ніколи б він до роботи не діставався б машиною. Пішки йому — три двори пройти. На власному транспорті доводилось постояти на трьох світлофорах. А зараз — тим паче. Коли йому їхати на інший бік міста, хоч і невеликого. Інфраструктуру у них тут розвинули, дай Богові.

Телефон Ореста починає розриватися, тільки він виїжджає з затору в центрі.

— Слухаю, — ставить на гучномовець.

— Ну ти де? Обіцяв о третій під’їхати, а все нема, — батько, занадто емоційний, кричить, хоча жодної претензії у цьому галасі нема.

— Їду. Були проблеми на роботі.

— На якій з? — цікавиться чоловік на тому кінці зв’язку. 

— На тій, яку ти боготвориш, — не може втриматися від сарказму молодий чоловік. — У школі. 

— Ну, чому ти знову баламутиш?

— Все добре, тато. Я буду за десять хвилин. Заїхати в магазин біля дому?

— Ні, у нас все є. На додаток — ти ж не п'єш. Швидше їдь. А то дід вже весь стомився в очікуванні. Зі мною сперечатися йому вже не цікаво.

— А я тут зараз буду мавпою для розваг?

— Боже, як з вами двома складно. Гаразд, вже чекаємо. Дивись на дорогу.

Орест хмикає на слова батька. Ось! Будьте ласкаві, характер Козинських весь назовні, називається. Сам зателефонував, сам відвернув від дороги, сам за це насварив. Що ж у нього за італійська за темпераментом родина?..

Чоловік паркує машину під вікнами старої будівлі. Залишається лише сподіватися, що тут не проколють шини з чистої впертості через зайняте місце на стоянці. Ті, хто планував ці тісненькі коробки, точно не любив людей. Навіть більше — відчув у своїх руках владу й робив все, щоб людям насолити.

Мінімум місця для машин, кухня менше за ліфт у новобудові, а ці дивні віконця з кухні до ванної кімнати? Ані від плісені не рятує, ані від збоченців. Взагалі Ореста такі будівлі душили й лякали одночасно. Йому не вистачало в них простору. Хоча батько з дідом цілком собі спокійно жили, не претендуючи на більше. А ось молодший з Козинських відчував себе птахом більшого розмаху. Тож обрав квартиру в новобудові з величезними панорамними вікнами й ванною, де поміститься спальня діда.

Скільки пропонував своїм переїхати хоча б на поверхи нижче за п’ятий без ліфта, його кожен раз ігнорували. Ригідність, притаманна цьому віку, самого Ореста дратувала, проте й переконувати когось у неправильності думок він не спішив.

Підіймається на п’ятий поверх повільно. Він, звісно, любить — і батька, і діда. Але вони складні люди. Особливо — останній. Лев Андрійович занадто своєрідний. Все ж своє звання професора філософських наук виправдовує він з гаком.

Вечеря, на яку запросили Ореста з аргументом «ти забув про стариків», проходить сімейно. Здається, що дід реально скучив за ним, тож не використовує весь свій арсенал іронічних жартів і сарказму. Лише, коли закінчується останній шматок стейка й чоловік відкладає столове наряддя, починається класичне опитування:

— Як у школі?

— Наче у п’ятий клас знову потрапив, — не може стримати коментар Орест. — Все нормально, діти як діти — типові звірі.

— Та годі, — заспокоює його Петро Львович, який все життя пропрацював у спортивній школі тренером з волейболу. — Тим паче ти працюєш не у звичайній школі, а в ліцеї.

— Угу, це ж суттєво міняє справу.

— Та боже, якщо тобі та школа не подобається, кинь її! — не витримує Лев Андрійович. На нього обертаються одночасно і син, і онук. Обидва дивляться величезними очима.

— Ну і чого ви на мене вилупилися?

— А це не ти мене одинадцять років тому змусив йти в педагогічний? — перепитує Орест.

— Я тебе просив йти на фізику, філософію, літературу. А ви ж вічно все на свій ніс робите. Той на фізкультуру поперся, — дід розчаровано вказує пальцем на сина, — ти — на молодші класи. Все ж не так, як вас просять.

— Ой, годі, ця тема стара, наче Всесвіт. Батько, не починай. Орлик, не психуй.

Наймолодший з Козинських затискає плечима, показуючи, що він абсолютно спокійний. Ніхто тут і не думав психувати. Щоб закрити тему їхньої споконвічної суперечки, розповідає про Соню Архипенко. 

А поки батько з дідом тримаються за животи й висувають кожен свою версію продовження, одну смішніше за іншу, сам Орест згадує ще й матусю цієї дівчини. Вона йому дивним чином сподобалась ще у їхню першу зустріч. Хоча сьогодні виглядала вона зовсім інакше. Тоді, в офісі, вона точно була хворою — це помітно по темних кругах під очима, набряках на обличчі та замученій фізіономії. Проте вона була зі звичайною красою — природною чи що. А сьогодні вона з’явилась, що кажуть, при параді. Стильна, незалежна, дещо зухвала.