3

Уроки в молодшій школі вже закінчились, тож у коридорі стоїть абсолютна тиша. Кабінет другого класу знаходить Василина швидко, і попри її очікування там теж вже немає дітей. Хоча жінка сподівалась побачити в кабінеті доньку, адже просила Поліну сьогодні її не забирати. Точно мала має бути десь тут.

Василина дивиться на годинник на зап’ястку. До призначеного часу вона приїхала на десять хвилин раніше. Зітхає і спирається на парту. Розмотує з шиї величезний шарф і розглядає кабінет. Ех, ці шпалери вона обирала півтора року тому з величезними скандалами. Бо інші батьки вперлися, що хочуть абсолютно якусь дичину з квітами на всю стіну. Василині ледве вдалось зупинити їх політ фантазії на нейтральній бузковій смужці.

— Ох, ви?.. — Василина одразу ж повертається на чоловічий голос біля дверей. І бачить… ем, здається, Кліма. Того самого нареченого, який її розглядав близько двох тижнів тому. Зустріч не найочікуваніша.

— Добрий день, — Вася намагається одразу ж увімкнути свою привітність, попри те, що її цей чоловік з першого погляду роздратував своєю нахабністю. — А у вас в цьому класі теж хтось навчається?

— Якщо я не помиляюсь, — чоловік у костюмі-трійці проходить вглиб кабінету й зупиняється біля столу вчителя, відзеркалює її позу й спирається дупою на стіл. Вася знову бачить і буквально відчуває, як його погляд, наче змія, повільно обвиває її тіло. Після характерного «кхм» з боку дівчини, чоловік нарешті продовжує: — Якщо я не помиляюсь, то ви — мама Соні Архипенко.

— Кхм, так, — обережно погоджується. Вася не могла скласти такі начебто прості пазлики в одну картинку. Як чоловік — якийсь там бізнесмен — знає про її дитину?

— Мене звати Орест Петрович, і я вам телефонував, — чоловік простягає долоню ребром, очікуючи на потискання, мабуть. І Вася, все ще до кінця не розуміючи ситуацію, тягне свою руку у відповідь. Дотик виходить занадто довгим, як і погляд цього дивного Ореста, яким він не припиняв то й час повертатися до Василини.

— Пробачте, а у вас нема брата-близнюка?

— Що? — тепер черга чоловіка дивитись на неї дещо здивовано, витрощивши очі й відкривши рота.

— І ви не знаєте такого чоловіка як Клім Сергієнко?

Василина буквально бачить, як в очах навпроти йде мислиннєвий процес. Але чого вона не чекала — того, що він закінчиться гучним сміхом. Вчитель її доньки буквально регоче, відкинувши голову назад і надаючи її погляду лише огляд на кадик, що випирає з-під бороди. І якщо вже чесно, то кадик, що сексуально випирає. У поєднанні з приємною зовнішністю цього чокнутого вчителя видовище відкривалося перед Архипенко цікаве що мінімум.

— Перепрошую? — Вася до останнього намагається бути ввічливою. Бачить, як чоловік навпроти намагається себе стримати. Поступово вирівнює дихання, а от усмішка ніяк не хоче відліплюватися від його обличчя.

— Це я перепрошую за бурхливу реакцію. Я все поясню, Василино Дмитрівно.

— Я слухаю.

— Тижні півтори тому ми з вами зустрічались, так? Я все не міг спочатку зрозуміти, де я вас бачив. Тоді ви виглядали дещо гірше.

— Дякую за здорову оцінку, — з часткою іронії вимовляє Архипенко.

— Якщо це вас образило, то я…

— Все нормально, — сухо перебиває його Вася. А потім чомусь виправдовується: — Я хворіла на коронавірус.

— Сподіваюсь, зараз все нормально.

— Так, проте я не розумію. Якщо ви — не наречений, то ви — хто?..

— Я так розумію, що Віка ще жодного разу не приходила з Клімом. Я її троюрідний брат. Оскільки, наречений сестри занадто зайнятий, а їй одній — нудно, мені іноді доводиться складати їй компанію. Саме тоді була перерва в уроках, я міг під'їхати до центру без проблем і сходити з нею.

— Дуже цікаво, — Вася задумливо прикушує губу. А потім згадує, скільки грошей вона віддала за червону помаду на них й одразу ж прибирає зуби звідти. — Кхм. То, якщо наше знайомство абсолютно прояснилось. Що з моєю донькою? І де вона взагалі?

— Соня сидить у приймальній директорки. Там їй веселіше було б, ніж тут одній, поки я виходив. А стосовно сьогоднішнього…

— І? Не тягніть гуму, — Василина вже починає дратуватися від драматичних павз, які робить цей Орест Петрович.

— Соня хотіла вкрасти скелет з кабінету біології.

— Час від часу не легше, — Вася набирає повітря у легені й забуває його видихнути.

— У неї навіть підступний план був, — продовжує вчитель, — і вона втягла до нього однокласника. Ну, щоб і стягнути скелет швидше, і зробити все з мінімальною кількістю свідків.

— І як? Як її помітили?

— Ну погодьтесь, два другокласники з величезним анатомічним посібником виглядають все ж таки дивно.

— Не те слово.

— От їх прибиральниця й помітила. Ну а далі директорка підняла кіпіш. Ось мені й довелось вам зателефонувати.

— І що мені зараз робити? Соня, — Вася обережно підбирає слова, — просто вона на день народження хотіла цей скелет. А я якось не сприйняла серйозно.

— Угу, вона мені вже розповіла. А вам що робити? — Орест на секунду робити губи качечкою, нібито роздумуючи. — Піти зі мною зараз до директорки. Постояти хвилин п’ять з опущеною вниз головою, удати, що вам соромно, сказати, що обов’язково поговорите з Сонею і піти додому.