Епілог 3

Віллоу неквапливо крокувала лісовою дорогою. Непролазні хащі, що багато довгих років оточували маєток Кріса, здавалося перетворилися на звичний оку ліс. Дівчина зупинилась біля дверей й завмерла в очікуванні. Непереборне бажання увійти, або лишити усе як є, що до цього часу вели запеклий двобій, зрештою визначили переможця. 

Віллоу прочинила двері та зробила крок… Діставшись камінної зали вона зупинилась навпроти крісла у якому за старою звичкою сидів господар.

Наразі вогонь у камінні згас, а сам Кріс споглядав на мольберт, тримаючи у руці тонкий пензель.

— Привіт, — тихо мовила гостя.

— Вітаю, — ще тихіше відповів Кріс хитнувши головою й не зводячи очей з полотна.

Він хотів стільки всього сказати, але не міг…

— Малюєш? — обережно перепитала Віллоу. 

— Що мене лишається? — посміхнувся Кріс, намагаючись приховати за награною усмішкою сум, що здавалося вчепився у самісіньке горло.

— Тіфані сказала…

— Так, — не дав закінчити господарю маєтку. — Звичайний скульптор. 

Віллоу опустила голову й на кілька секунд замовкла.

 — Що плануєш робити далі? — запитала щиро дивлячись на Кріса, що й досі намагався сховати погляд за мольбертом.

— Мріяти, — витримавши паузу відповів чоловік.

Віллоу знову опустила очі. Слова давалися важко, хоча вона майстерно намагалася приховати хвилювання.

— Я гадала, що ти хочеш щось мені сказати, — мовила Віллоу подивившись на Кріса.

Чоловік торкнувся мольберта й вочевидь додавши останній штрих до свого творіння, відвернув картину до гості. На портреті завмерло молоде, жіноче обличчя. Лице тої, яку він досі кохав.

— Дуже гарно. У тебе справжній талант, — знітившись, щиро мовила Віллоу.

— Я так довго не боявся, що вже й забув, як воно, — зізнався Кріс, підводячись зі стільця. — Коли ти сам втілення людських страхів, власні зникають. Ніколи б не подумав, що любити когось це настільки страшно…

— Але чому?! — у нерозумінні тихо мовила Віллоу.

— Тому, тому, що боїшся втратити, — коротко відповів Кріс.

У повітрі запала тиша.

— Я стомився від порожнечі, Віллоу. І ось коли нарешті отримав шанс відчути життя - не можу дихнути, — Кріс поглянув в очі Віллоу.

— Чому? — запитала вона.

— Я бачу, як ти йдеш і розумію, що помираю, — на очах Кріса зблиснули ледь помітні сльози.

— Ти хочеш аби я залишилась? — порушуючи гнітючу тишу мовила Віллоу.

— Тільки, якщо ти цього хочеш, — безнадійно мовив Кріс. — Я не можу тримати, ти не моя річ.

Блиск очей Віллоу зрадницьки видавав увесь вир емоцій, які наразі кружляли у душі їх власниці.

— Володарка водної стихії, що ладна викликати зливу, розбурхувати ріки та змушувати краплі дощу застигати в повітрі не може стримати кілька маленьких струмків, — долаючи сум усміхнувся Кріс. — Не варто стримувати, й соромитись власних сліз також не варто.

Кріс поспіхом розвернув до себе портрет й знову сів на стілець. Він хотів бігти до Віллоу, обійняти та міцно притиснути до себе, але розумів, що тоді просто не зможе її відпустити.

— Я кохаю, — опустивши очі, тихо мовила Віллоу. — Ще й досі кохаю, тебе.

Чоловік завмер й за мить впустив пензель на підлогу. Він добре знав, як важко дається Віллоу прояв подібних емоцій, втім напрочуд добре відрізняв щирість її слів.

Кріс тихо підійшов до Віллоу й обережно підхопивши на руки, закружляв, аж допоки на її обличчі не засяяла тепла усмішка, що говорила промовистіше за будь-які слова. 

Кінець