Епілог 1

Олексій розплющив очі. Цього разу місце де він опинився геть різнилося від похмурих стін Нотенгейту, або ж магічного затишку оселі Віллоу. Це була квартира його батьків. Усі речі та предмети, як завжди охайно розставлені по своїх місцях. Навкруги чисто і затишно. Нині дивний оку легкий спортивний костюм, який наразі прийшов на зміну одягу, що його впродовж останніх днів носив Олексій. Днів, що здавалися цілим життям…

— Це був сон? — злегка повернувши голову в бік кімнатних дверей запитав Олексій, побачивши на порозі знайомі постаті.

— Ні синку, — спокійно мовив батько, поклавши долоню на руку Олексія та сідаючи на стілець поряд ліжка. — Це довга історія, і нам так багато потрібно тобі розповісти…

Олексій перевів втомлений погляд на мати, що жестом долоні вказала йому не хвилюватися, й поклала правицю на його чоло. Він знову занурився до сну, але наразі добре пам’ятав кожну деталь. Розповідь батьків, що ніби пливла перед очима лунала заспокійливо й розкладала усе на свої місця.

Здогадки Кріса виявилися правдою. Аби врятувати сина, Відлюдник та Грета мали вирушити до світу Звичайних. Забравши його… 

Дивовижний, неначе фільм сон нісся у свідомості Олексія розповідаючи правду.

— Я хочу побачити її, — раптово розплющивши очі мовив Олексій.

— Нам не можна до світу Конгломерату, синку. Принаймні зараз, — спокійний пояснив Відлюдник.

— Але вона може завітати до нашого, — із легкою усмішкою поквапилася додати Грета.

Несподівано за вікном почувся сигнал клаксона. Олексій поспіхом підвівся з ліжка, підбігши до підвіконня. Він не міг чітко роздивитися хто саме стоїть поряд чорної автівки, втім ноги самі понесли його до дверей. 

Батьки Олексія лише з усмішкою перезирнулися, а він усе біг сходами, аж допоки не вистрибнув з під'їзду.

Весняний двір здавалося завмер. Поряд чорної спортивної автівки стояла Віллоу. Біла футболка, сині джинси та спортивні кросівки змінили нещодавній образ, не виказуючи справжнього походження своєї власниці.

— Привіт, брате, — спокійно мовила Віллоу, наблизившись до Олексія. — Як ти?

Олексій лише злегка захитав головою, не зводячи погляду з дівчини.

— Я не знала, справді не знала, — додала Віллоу, й витримавши кілька секундну паузи простягнула Олексієві ключі від автівки. — Як тобі?

Олексій поволі опанував себе й з ледь помітною усмішкою знову хитнув головою на знак згоди.

— Квартира на колесах. А може й не одна, — відповів хлопець натякаючи на вартість подібного апарату.

— Глорін передавав тобі вітання, — усміхнулася Віллоу. — Серед його запасів знайшовся маленький прозорий камінчик, який у вашому світі, як виявилося вартує більше за велику чорну машину.

— Як вони? — квапливо запитав Олексій, переймаючись долею нових друзів.

— З ними все гаразд. Я приглядатиму за ними, — поквапилася заспокоїти Віллоу.

— Мені ще стільки всього потрібно тобі розказати, — не зводячи погляду з дівчини мовив Олексій.

— Мені також, — коротко відповіла Віллоу, обережно кладучи до його долоні ключі. 

Олексій на мить заплющив очі, й подумки перенісся на берег Дніпра, де свого часу разом із Віллоу споглядав на безкрає зоряне небо. Раптове видіння відкрило йому нову картину. На березі могутньої ріки, у світанку стояла Віллоу. Несподіваний сплеск води донісся напрочуд реальним відлунням, й Олексій побачив, як сфера що її так прагнули вполювати інквізитори, йде на дно.

— Вона повертається у власну стихію, розчинившись у ній. Відтепер її сила підвладна лише законам природи. Від нині це лише вода, — доносився крізь мару голос Віллоу.

Наступними у підсвідомості Олексія спалахнули картинки, що квапливо змінювали одна одну. На одній із них Віллоу стояла навпроти Глоріна, а вже за кілька секунд її минулий образ змінився на теперішній, а лісові пейзажі швидко поступилися місцем автосалону. 

У наступну секунду дівчина опинилася у квартирі Олексія, простягаючи його батькам папери, що вочевидь були документами на нещодавно придбане авто. І ось вона схилилася над сплячим Олексієм, постояла поруч, й так і не зважившись розбудити його рушила до виходу із кімнати.

Олексій раптово розплющив очі. Віллоу ще й досі стояла навпроти, вдячним поглядом вдивляючись у вічі Олексія.

— Я дякую тобі за все, — мовила Віллоу. — Мені також так багато про що хочеться з тобою поговорити. Але зараз я маю бігти, пробач мені.

Олексій знову посміхнувся, хоча у душі його спалахнув гнітючий біль прощання.

— Я так і не пригостив тебе кавою, — спробував віджартуватися Олексій, на силу стримуючи почуття, що вирували всередині.

Хлопець поглянув у небо з якого несподівано хлинув дрібний дощ, а коли подивився вперед, побачив, як постать дивовижної попутниці віддаляється.

Краплини впереміш з сонячними променями спробували приховати сльози обох, які вже не варто було приховувати.

Віллоу на мить зупинилася, й розвернулась до Олексія.

— Як там правильно кажуть у вашому світі… На зв'язку, — усміхнулася Віллоу та підморгнувши розчиняючись у весняному дощі, й Олексій зрозумів, що вони ще обов'язково побачаться.