Глава 51 Кресало

Сріблястий ніж стрімко здійнявся високо вгору, й здається був непоміченим злою ватагою. Наступної миті Олексій віддав нечутний наказ, спробувавши повторити дію, яку нещодавно зробив перемігши Втраченого. Зброя здійнялася до стелі, й різко змінивши кут нахилу, кулею гайнула униз.

«Кресало» із силою впилося у серце одного з інквізиторів, що заніс булаву над Віллоу, увійшовши в груди ворога майже до руків'я. Інквізитор спантеличено опустив чорну порожнечу обличчя, поглянувши на ніж, що пробив саван, й з гуркотом завалився на підлогу.

Схоже магія сфери усе ж мала силу у цих стінах, втім Олексій відчував, як його власна енергія неначе відлинула від тіла. Шкірою пробігся холод, неначе він ось-ось має втратити свідомість. Дивна магія нез'ясованим чином дозволила йому торкнутися себе, втім сам Олексій вочевидь був не готовий до її проявів.

З останніх сил він віддав останній наказ, розплющуючи очі. Кулак Олексія розсік повітря, й невидимий удар, долаючи відстань збив з ніг другого з вартових Віллоу. 

У голові запаморочилося, і стіни Нотенгейту попливли в очах. Ноги почали підкошуватися, й Олексій в останньому відчайдушному ривку стрибнув на супротивника, що стояв навпроти.

Здавалося він не відчував, як позаду нього, міцні руки двох поплічників ватажка схопили його. Час ніби сповільнився, власні рухи здавалися ватяними, а звуки навколо поглинала дивна мара. Олексій схопився за саван інквізитора, намагаючись звалити ворога на підлогу натомість як йому самому здалося, повільно опустився вниз, підхоплений з обох боків чоловіками у саванах.

Десь долинало шипіння, що переходило у гучний бас, але слів Олексієві було не розібрати. Він востаннє підвів очі, побачивши Віллоу, що продовжувала нерухомо стояти, застигши, неначе кам’яна скульптура. Здається він зробив усе що міг, й навіть більше, втім не спромігся перемогти.

З цими думками Олексій раптово почав завалюватися на підлогу. Він не міг бачити віддалених сходів за своєю спиною, із темряви яких виринув довгий сріблястий спис. Зброя проштрикнула одного з інквізиторів, який тримав Олексія. Другого - вразив постріл арбалета, який за кілька секунд до цього влучно поцілив у ворога, котрий підвівся, оговтуючись від попереднього удару Олексія.

На сходах з'явився силует Кріса, що стрімко збіг до нижнього поверху у супроводі Опудала, й Глоріна. Чоловік у чорному натомість зачаївся на сходах, тримаючи на прицілі очільника інквізиторів. Олексій своєю чергою остаточно опустився на холодний камінь сірої підлоги.

— Усе скінчено! Відпусти її, інакше назавжди розчинишся у цих стінах! — вигукнув Кріс, зупиняючись навпроти головного з інквізиторів.

Опудало показова затис у міцних долонях гострі ножі, а Глорін навів пару пістолів у бік лихого ватажка.

— Раджу дослухатися поради, — попередив гном, націлившись в обличчя ворога.

Інквізитор неквапливо обвів поглядом підземелля, на підлозі якого завмерли його поплічники. Несподіваний регіт пронісся стінами Нотенгейту.

— Ну от ми й зустрілися, пане некромант! — просичав інквізитор. — Вищі нарешті збагнули, що тримати тебе у клітці сенсу немає. Хтось же має зробити роботу за них.

— Відпусти, — непомітно відсапавшись, спокійно мовив Кріс.

— Пробач, скульпторе. Не можу. Це не лише про сферу, але й про урок, який Вищі мають засвоїти, — мовив інквізитор. — Я заберу один із наймогутніших артефактів та дочку Фарола. Вб’ю того, хто свого часу змусив здригнутися увесь Конгломерат, а заразом ще й чадо Відлюдника та Грети. Хтозна, що може з нього вирости, якщо залишити все як є…

Нині голос інквізитора моментами походив на людський, продовжуючи змішуватися з лихим шипіння.

— Гадаєш із кулею у голові тобі буде зручно?! — вигукнув Глорін.

— Гадаю, мені буде зручно спостерігати, як у стінах катівень кожен із вас зустріне свій захід сонця, — витримав паузу багатозначно мовив інквізитор.

Кріс поспіхом озирнувся у бік Віллоу, ніби відчувши, що саме може трапитись. Інтуїція не підвела Кріса, й вже наступної миті двері Нотенгейту прочинилися вдруге. Звук був такий, що Глорінові на кілька секунд позакладало вуха. Двері зірвалися з петель, а до підземної зали, неначе темні струмки почали збігатися десятки інквізиторів, озброєних арбалетами, важкими булавами та стилетами.

— Ну от і все! — мовив очільник ватаги. — Вони ще молоді сини нашого ордену, втім добре знають свою справу.

На мить у приміщенні запала тиша. Чоловік у чорному непомітно переводив арбалет з одного ворога на іншого, намагаючись вловити хто з них рушить до бою першим. Опудало своєю чергою підбіг до Віллоу, намагаючись закрити її собою. Глорін тримав на прицілі ватажка, а Кріс, не відводячи очей, подумки готувався до останньої битви.

— Ти програєш і повернешся до тіні! — несподівано долинув голос зі сходів, якими свого часу спускалися Віллоу та Олексій.

На сірих східцях впевнено стояв Кейсі, згори споглядаючи на очільника інквізиторів.

— О! І пан колишній вогняний маг тут! Це буде воістину знаковий день, — заволав інквізитор.

— Так, — спокійно мовив Кейсі заплющуючи очі.

Повіки вогняного чарівника затріпотіли, й стінами Нотенгейту раптово понісся нестримний вітер. Він хилив до землі ряди інквізиторів, змусивши чоловіка в чорному вчепитися у сходи, аби не злетіти з них. 

Глорін, Кріс та Опудало ледь встояли на ногах, схиляючись до підлоги. Навіть Олексій відчув, як стрімкий порив куйовдить його волосся, збиваючи подих.

Зловісна сітка злетіла з тіла Віллоу, й дівчина ледь прийшовши до тями опустилася на підлогу.

Несподіваний спалах на мить осяяв собою напівтемряву підземелля, затягуючи друзів до світлого порталу, що за задумом Кейсі мав доправити їх до більш безпечного місця…