Глава 47 Лють

Клята мара знову оповила Кріса жахливими спогадами й здавалось на кілька хвилин зупинила час, відведений подорожі до Нотенгейту. Подумки, Кріс знову повернувся до стін замку Вищих, спіймавши на собі погляд блакитних очей батька Віллоу.

— Вітаю, пане Кріс! — доброзичливо усміхнувся Фарол й простягнув долоню гостеві.

— Добридень, — зніяковівши мовив Кріс, відповідаючи на рукостискання.

— Я радий бачити вас обох, друзі мої! — щиро мовив Фарол. — Перепрошую за поспіх, але маю до вас пропозицію трохи перенести нашу розмову, аби ближче до вечора зустрітися в будинку Віллоу. Що скажете?

Мовчазна пауза тривала лише кілька секунд, після чого Кріс порушив тишу:

— Чудово! — доброзичливо усміхнувся Кріс, щиро радіючи пропозиції. — З повагою до замкових стін, але, як на мене, бесіда у родинному колі завжди приємніша.

— Погоджуюсь! — зрадів Фарол. — Я завершу деякі справи й ввечері приєднаюсь до вас. А поки насолоджуйтесь часом, що ви разом.

Закохані взялися за руки й здавалося цей день складався куди приємнішим, ніж обіцяв бути. Варта мала провести Віллоу та Кріса заплутаними коридорами й врешті залишити пару по інший бік центральних воріт.

Схоже все дійсно склалося, як слід, аж раптом з-за спини Фарола, неначе виникнувши з повітря, з'явилася постать у темному савані. Обличчя незнайомця ховалося під широким каптуром, й здавалося сама пітьма зачаїлася в ньому. 

Кріс напрочуд добре відчував присутність магів, але це було щось геть інше.

Загадковий незнайомець аж ніяк не скидався на представника Вищих, радше був подібний до адептів невідомого темного культу. Аура, що здавалося на якусь мить наповнила собою увесь простір не була некроманією у чистому вигляді, проте безумовно радше пасувала темряві, аніж світлу.

— Перепрошую, старійшина Фарол, але ми не завершили нашу розмову! — голос незнайомця здавалося долинав з глибокого колодязя й місцями скидався на зміїне шипіння.

— Я знаю, — коротко відповів Фарол й усмішка враз зійшла з його обличчя.

Чоловік в темному савані поглянув на стелю та жадібно вдихнув у себе повітря.

— Здається до нас завітала сама темрява! — мовив незнайомець й пітьма, що блукала під його каптуром враз спрямовувалась у бік Кріса.

— Молодий чоловік має право спробувати різні практики, аби визначити свій шлях. Головне, щоб вони не шкодили загалу, адже так?! — Фарол в пів оберту поглянув на чолов'ягу у савані.

— Ви праві, — майже пошепки відповів незнайомець й ледь помітно схилив голову.

— Не зважайте, діти! Пан колишній інквізитор ще й досі полює на демонів навіть там, де їх не слід шукати, — Кріс несподівано спіймав на собі підбадьорливий погляд Фарола. — А зараз вам час, друзі мої!

Замок Вищих, Кріс залишав зі змішаними почуттями. Знайомство з Фаролом через яке так переймався темний чарівник, виявилося куди приємнішим, аби не дивний чоловік у савані.

— Не зважай. Це очільник інквізиторів - його робота полювати на темряву, тож він не добирає слів, — раптово озвалася Віллоу, ніби відчувши переймання Кріса. — Орден Старої інквізиції офіційно припинив своє існування, але батько воліє остаточно не втрачати зв'язок, аби інквізитори залишалися контрольованими.

— Я чув про них, — мовив Кріс, озирнувшись до величних воріт, що лишились за спиною закоханих. — Старі інквізитор геть схиблені й навряд їх можливо цілковито контролювати.

— Нехай, головне, що ми разом! — усміхнулася Віллоу, й зупинившись біля чоловіка нагородила його легким поцілунком.

Несподівано, Кріс відчув колький холод, що швидко промайнув його спиною. Він добре знав - хтось спостерігає за ними й погляд цей був лихим. 

— Ходімо, — коротко мовив Кріс, дозволивши Віллоу обережно взяти його під руку. 

Молоді люди поспіхом закрокували вперед, прямуючи до нині порожнього ринку. Передчуття чогось недоброго спонукало Віллоу чим скоріше залишити Конгломерат, й до вечора заховатись із Крісом якомога далі від сторонніх очей.

— Вкрай не обачно довіритись некроманту, особливо, якщо ви донька очільника Вищих магів! — по іншій бік ринкової площі раптово з'явилася постать у савані.

Загадковий чоловік, що за словами Віллоу очолював Стару Інквізицію став посеред шляху й схоже не збирався рушати з місця.

— Щоб він не казав - не відповідай. Я все зроблю сама, — швидко прошепотіла Віллоу.

— Скульптор, чиї творіння є породженням зла! Вбивця, що перетворив свою жертву на слугу й обрав для себе шлях темряви! — голос інквізитора перетворювався на гул. — У нас багато очей. Вони усюди й таким як ти не сховатися!

Кріс на мить схилив голову. Правда, яка б вона не була, гострим лезом зачепила щось у середині, й змовчати Кріс не зміг:

— Старі інквізитори. Найжорстокіший з орденів, що не знає жалю, самостійно призначаючи винних. Вбивці, кати, ну і звісно мисливці за старовинними артефактами, що їм не належать! Шляхетна мета, яка перетворилася на свавілля. Ви чхали на боротьбу з темрявою, бо і самі від певного часу перетворилися на пітьму. Чи не тобі вказувати мені на гріхи, чорна душа?! — підвівши очі й приборкавши вируючу у душі лють мовив Кріс.

Ринковою площею гайнув страшний регіт, що здавалося прокотився усіма вулицями, долинаючи до найвіддаленіших куточків міста тисячами голосів. 

— Нехай я офіційно вже не є на службі Конгломерату, але справу я знаю добре. Тобі доведеться пройти з нами, темний скульптор. І повір - у стінах катівень ти заспіваєш іншу пісню! — засичав чоловік у каптурі, й за його спини раптово виникло двоє незнайомців у коричневих саванах. 

— Ви забуваєтесь! — рішуче мовила Віллоу до ватаги інквізитора, але схоже її заклику ніхто не чув.

— Схопити некроманта! — швидко наказав ватажок інквізиторів й пара його посіпак хутко рушила у бік Кріса.