Глава 44 Втрачений

Олексій та Віллоу застигли на місці. У навколишній тиші почувся скрегіт і вже за мить з-за рогу з'явилася скоцюблена постать. Незнайомець у шкіряному савані з одягненої поверх нього довгою плетеною кольчугою неквапливо сунув вперед. 

З під каптура проглядалися нерівні пасма чорного неначе вороняче крило волосся, а шкіряна рукавиця міцно затиснула у правиці руків'я клеймора, який дивний вояк тягнув кам'яною підлогою.

— Хто це?! — ледь чутно прошепотів Олексій.

— Це «Втрачений» — коротко відповіла супутниця.

Чоловік повільно волочив за собою вочевидь нелегку для себе ношу й несподівано видавши протяжний крик, поволі зник із поля зору. Лязкіт, як й кроки шкіряних чобіт незнайомця віддалялися змусивши Олексія ледь помітно видихнути.

— «Втрачений» - це вояк подібний на того, що ти бачив поряд із брамою, — мовила Віллоу продовжуючи нерухомо дивитися вперед. — Такі, як він не мають цілі та майже втратили здатність розпоряджатися власним розумом. Вони керуються інстинктами й можуть атакувати будь-кого, хто здасться їм ворогом.

Дівчина невимушено пригадала чоловіка, який кількома хвилинами раніше пройшов неподалік тунелю, гублячись у хитросплетінні коридорів.

— Це схоже напрочуд поганий випадок, — додала Віллоу.

— Шкода, що зілля виказує нас, — щиро усвідомлюючи свою нездатність сховатись від небажаних поглядів мовив Олексій.

— Нічого. Маємо все обміркувати, — відповіла дівчина.

Віллоу хотіла було повернутись до розмови щодо дивовижних здібностей, які не з'ясовним чином відкрилися у її друга, але не встигла. Новий крик сколихнув навколишню тишу змусивши супутників знову причаїтися. 

Десь праворуч від тунелю у якому переховувалися друзі щось відбувалося. Звук, що його залишав по собі клеймор наразі відлунням котився поміж стін. Здавалося, дивний воїн спромігся прискорити ходу й зараз квапливо тягне свою зброю сходами.

Не маючи визначеності щодо власних магічних сил, друзі мусили б перечекати небезпеку, або ж чим скоріше рушати у протилежному напрямку, але у свідомості Віллоу раптово закралася підозра, котра поволі знаходила підтвердження.

Наступної миті до вух друзів долинув новий лязкіт, так, ніби клеймор з силою вдарився об кам'яну підлогу. Гучний стогін несподівано змішався з пронизливим шипінням, яке жахливою луною неслося поміж темних коридорів. Втрачений зустрів когось із ким вступив у бій - так гадала Віллоу і через те, помахом долоні вказала Олексієві, аби той обережно рухався до виходу з тунелю.

Потайки рушивши вперед, супутники непомітно визирнули зі своєї схованки й побачили незвичну та водночас лячну картину. Неподалік виходу розміщувалися сходи, що вели донизу й саме там наразі розгорталися дивні події. 

У центрі кам'яної зали стояла четвірка незнайомців в довгих саванах, утворивши своєрідне коло поміж якого кружляв болотяно-зелений туман. До когорти інквізиторів невпинно сунув Втрачений заносячи над своєю головою довжелезний клеймор. 

Чергова спроба одного з дивної четвірки відлякати непроханого гостя жахливим шипінням зазнала невдачі, тож інквізитор був змушений розірвати живий ланцюг. Зелений туман одразу набув світлішого відтінку, змусивши чаклунів утворити щільніше коло.

Інквізитор, що залишив своїх побратимів випростав перед собою шкіряні рукавиці за мить розірвавши простір звуком гучного вибуху. Невидима хвиля відкинула тіло Втраченого до віддаленого кута зали із силою вдаряючи його об стіну. Воїн розтиснув долоню випустивши з рук свого меча, але здається бій цей ще не було завершено.

Втрачений навпомацки відшукав руків'я клеймора й спираючись на стіну підвівся. Олексій та Віллоу німо спостерігали за тим, що відбувається. Дивні ченці, що вочевидь проводили якийсь магічний обряд геть не скидалися на служителів монастиря, як власне й вояк із мечем навряд являв собою воїна світла, через що рушати на допомогу однієї зі сторін друзі не поспішали.

Втрачений рушив назустріч до свого опонента і вуха Олексія та його супутниці вдруге почули гуркіт вибуху. Цього разу вояка підкинуло у повітря й наступної секунди вдарило об підлогу. Віллоу невимушено спробувала сконцентрувати внутрішні сили, аби відчути у собі такий жаданий приплив магічної енергії, але все було марно. Щодо фізичних сил - їх цілком вистачало, чого не можна було сказати на рахунок чарів.

Вояк підвівся втретє й сунув у бік кола. Наступна атака до якої долучився ще один з інквізиторів змусила нападника вкотре здійнятися в повітря та врізатися у стіну з такою силою, що той втратив свідомість. 

Дивний магічний ланцюг через втрату двох інквізиторів з четвірки напрочуд ослаб.

Переможці незвичної сутички поквапились поновити коло, аж раптом один із них зупинився й почав жадібно втягувати у себе повітря. За мить він підвів голову до стелі та гучно закричав, неначе хотів покликати усіх, хто перебував у цих стінах від початку часів.

Нелюдський заклик викликав холод, що різко пронизав тіло Олексія. Неймовірне бажання стати невидимим й заховатися у найтемнішому з кутів, а потім непомітно зникнути з клятої фортеці здалося найсильніших із тих, що він коли-небудь відчував.

— Гадаю нам треба в інший бік, — не зводячи погляду зі страшної четвірки мовила Віллоу.

Інквізитор, що кількома хвилинами раніше першим залишив коло раптово замовк. Наразі він жадібно вдихав у себе повітря й в якусь мить озирнувся до решти вказавши, аби ті залишили свою справу. Поплічники розійшлися по різних кутках, а зелений туман остаточно вщух. Десь у лісових нетрях маєтку Кріса поволі завмирав й Центуріон, втративши для себе єдине джерело енергії.

— Там! — ватажок четвірки швидким рухом правиці вказав на місце де ховалися Віллоу та Олексій.

Вказівний палець інквізитора, що несподівано спрямувався на верхній поверх тепер змусив вкритись холодним потом обох непроханих гостей Нотенгейту.

— Схопити! — наказав інквізитор й трійця його посіпак швидко побігла до сходів.