Глава 41 Нотенгейт

Несподіване сяйво, що раптово впало на кам'яну стіну, застигло в обрисах малюнку у вигляді аркоподібних дверей.

— Вражає! — відступивши на крок від несподіванки мовив Олексій.

Вздовж контуру дверей, сяяли охайні, помаранчеві літери, що за своїм кольором були ідентичними кантуванню арки. Невідома мова захоплювала, проте від того не ставала зрозумілішою.

— Що тут написано? — поцікавився Олексій.

Віллоу обережно торкнулася холодного каменю.

— Це найшвидший шлях до замку Нотенгейту, скористатись яким можуть або представники Вищих магів, або ж той хто володіє ключем від магічних дверей, — пояснила Віллоу.

— Ми володіємо? — не зволікаючи поцікавився Олексій.

Віллоу занурила руку до шкіряної сумки й обережно дістала звідти скляну пробірку з блакитним вмістом. 

— На ключ не схоже. Як це працює? — мовив хлопець.

За мить, Віллоу швидко завела правицю за спину й з силою жбурнула місткість у стіну. Дрібні уламки розлетілися прозорим дощем, а вміст пробірки, що блакитною плямою застиг на стіні почав змінювати колір помаранчевого сяйва на яскраву блакить.

Олексій зачудовано споглядав, як обриси полишають малюнок, перетворюючись на детальну копію справжніх дверей, осяяних світлом порталу.

— Неймовірно! — лише й спромігся мовити хлопець у мить, коли двері злегка прочинилися, ніби запрошуючи гостей увійти.

— Ходімо, — підбадьорила Олексія Віллоу. 

— І пам'ятай. Не бійся всього, що побачиш - для очей мешканців Нотенгейту ми лише порожнеча.

Олексій хитнув головою на знак розуміння й рушив у бік магічного порталу. За кілька секунд вони по черзі зробили крок, ховаючись за осяяними дверима.

Протяг - найперше, що відчув Олексій, після того, як блакить перед його очима враз змінилася сірістю кам'яних стін. Попереду вузького коридору тягнувся білий туман, що ніби човен проплив на протилежному кінці тунелю й раптово зник.

— Ти як? — прошепотіла Віллоу.

Несподіваний голос супутниці змусив Олексія здригнутися.

— Вибач, — мовила Віллоу, після чого обережно вказала хлопцеві на напівтемний коридор.

Олексій невимушено поклав руку на руків'я пістоля й рушив поруч дівчини, намагаючись зберегти кожен свій крок у цілковитій тиші. Пара смолоскипів, закріплених ближче до центру коридору частково освітлювали шлях, втім попре яскраве полум'я майже губилися на тлі понурого відчуття підземелля.

Наблизившись до кінця тунелі, Віллоу раптово здійняла, долонь правиці вказуючи Олексієві, аби той зупинився. Хлопець зробив крок й застиг на місці… Зловісний протяг зненацька перехопив дихання, а відчуття простору та висоти під ногами викликало секундне запаморочення. Віллоу міцно вхопила хлопця за рукав, не дозволивши Олексієві зробити крок у прірву.

— Давно я тут не була, — притримуючи хлопця мовила Віллоу й судячи з її слів, щось у тамтешніх стінах зазнало суттєвих змін.

Супутник дівчини, своєю чергою не міг відвести погляду від провалля. Власне кажучи, це радше був нижній поверх зі стінами, підлогою й палахкими смолоскипами. 

— Під нами метрів зо двадцять, не менше, — врешті озвався хлопець, поглянув на Віллоу. 

— Портал крізь який ми потрапили сюди вже зник, тож позаду нас глуха стіна, — пояснила супутниця. — Колись давно тут були сходи, що вели до нижніх поверхів, але схоже час зробив свою справу.

Віллоу поглянула донизу, помітивши груди каміння, що вочевидь колись були східцями. По обидва боки умовного балкона на якому наразі перебували Віллоу та Олексій, тягнувся вузький кам'яний карниз, що губився десь за рогом. 

— Це єдиний шлях, — роздивившись навколо підсумувала Віллоу.

— Гаразд, — відповів Олексій, продовжуючи вдивлятись по інший бік прірви. — Питання наостанок. Як дістатися іншого краю, якщо під нами провалля, а до протилежного боку з півсотні метрів?!

— Міст, — коротко відповіла дівчина.

Олексій ще раз уважно окинув поглядом навколишній простір. Хмари тонкого, сірого туману наразі потягнулися у зворотний бік й хоча запалених смолоскипів тут було дещо більше, ніж в наповненому мороком коридорі, жодних конструкцій схожих бодай на якусь переправу, хлопець не знайшов.

— Має бути важіль, — ствердно мовила Віллоу й наблизившись до краю виступу, лягла на холодну підлогу.

— Ти здуріла!? — Олексій підскочив до Віллоу намагаючись відтягнути її якомога далі від прірви.

— Усе гаразд! Важіль має бути десь внизу, — поквапилась заспокоїти Віллоу.

Переконавшись, що його супутниця відійшла на безпечну відстань, хлопець швидко рушив назад до тунелю, квапливо озираючись, аби Віллоу раптом знову не зважилась на загравання із прірвою. Знявши зі стіни один зі смолоскипів, Олексій хутко повернувся до місця де залишив сміливицю. Віллоу своєю чергою вдивлялася у нижній поверх, яким також почав блукати вже знайомий білий туман.

Обережно підійшовши до краю прірви, хлопець зупинився. На якусь мить Олексієві здалося, що десь внизу промайнув силует подібний на людський й так само раптово зник поміж дивних мандрівних хмарин.

— Важіль. Необхідно знайти та витиснути донизу, — вихопила хлопця із задуму Віллоу.

Олексій поспіхом роздивився навколо й рушив до місця де нещодавно рятував супутницю від ймовірного падіння. 

Спершись на одне коліно, Олексій повільно ліг на кам'яну підлогу. Вже знайоме відчуття небезпечної висоти, знову нагадало про себе, втім попри страх звалитись донизу, відчайдух спробував відшукати заповітний важіль. Змушений у буквальному сенсі зависнути над прірвою, хлопець раптово відчув, що його ноги притисло до підлоги.

— Не перехиляйся аж занадто. Я спробую втримати, — почувся жіночий голос й спробувавши відвернутись, Олексій краєм ока побачив Віллоу, що всілася на його ноги, щосили намагаючись міцно притиснути їх до підлоги.

Зачекавши кілька секунд, хлопець повернувся до пошуків й запримітив верхівку залізного руків'я.

— Здається він. Довге залізяччя з навершям у вигляді руків'я меча, — гукнув хлопець.