Глава 35 Ринок

Тіфані зникла, а Віллоу з Олексієм заходилися готуватися до майбутньої подорожі. Швидко поснідавши хлопець переодягнувся і був вже майже готовий рушати. Підступна слабкість остаточно залишила тіло Олексія, втім у голові лишалося чимало нових запитань…

— Ти справді готовий продовжувати? — запитала Віллоу сідаючи на краю ліжка поруч супутника.

— Хіба в мене є вибір, — посміхнувся Олексій. — Якщо ти про самопочуття, то мені справді набагато ліпше, хіба що не полишають думки про Тіфані.

— Я розумію та гадаю не лише вони, — задумливо мовила Віллоу. 

На хвилину у кімнаті запала тиша. Безумовно Олексій волів дізнатися куди саме вони рушають і що мала на увазі Тіфані, коли згадувала потойбіччя. 

— «Нотенгейт» - це старовинний замок, — розпочала Віллоу. — Колись він був сповнений життя, але від певного часу перетворився на оселю для різноманітних потойбічних істот. Це привиди та багато інших містичних створінь, які обрали це місце за власну оселю. Щось невідоме стягує їх туди й нові мешканці надійно охороняють його стіни.

— Чому тоді ми йдемо до осередку потойбіччя? — з нерозумінням запитав Олексій. 

— Мешканці замку несуть смертельну загрозу, але Тіфані вважає, що це місце на даний час найбільш безпечне, як би дивно це не лунало. — відповіла дівчина. — Ніхто при здоровому глузді не шукатиме нас там і це нагода виграти трохи часу, аби спробувати усе владнати.

— Якщо там немає людей, отже можна заховати сферу у стінах замку? — припустив Олексій.

Віллоу замислилася. За першої згадки про «Нотенгейт» почутої від Тіфані, дівчина й сама гадала, що це чи не ліпше місце аби приховати артефакт, втім згодом усвідомила, що переховування сфери лише відтерміновує ризики її потрапляння до лихих рук.

— Цілком можливо, але на жаль це навряд змусить мисливців припинити свою гонитву. Напевно єдиним правильним рішенням буде знищити її, але я поки що не знаю як саме це зробити, — поділилася думками Віллоу.

Молода чаклунка завжди з повагою й теплом відносилася до тітки Грети й щиро цінувала унікальний подарунок, який міг у майбутньому в рази зміцнити силу Віллоу розкривши увесь потенціал водяної стихії. 

Але за нинішніх обставин магічна сфера несла страшну небезпеку не лише своїй нинішній власниці. Не володіючи знаннями щодо потужності артефакту намагатися знищити його було вкрай небезпечно. 

Знайти спосіб і розбити надміцне скло здавалося правильним рішенням, втім подібні дії в мить звільнили б нестримну силу природної стихії. Цунамі, шторм, або невпинна злива могли завдати чи не більшої шкоди, ніж використання сфери лихими мисливцями за артефактами.

У будь-якому випадку без допомоги й порад Тіфані було не обійтися, тож наразі Віллоу з Олексієм не залишалося нічого іншого, як діяти за попередньо затвердженим планом. Зберегти власне життя і не дати сфері потрапити до лихих рук, а за наступної зустрічі із Тіфані розпитати її щодо можливості знищення могутнього артефакту.

— Хай там як, пропоную дослухатися Тіфані й рушати до замку, а там побачимо, — висмикнув дівчину із задуму голос Олексія.

— Ти правий, — мовила Віллоу простягнувши хлопцеві пробірку із зіллям. — Цей еліксир діє на простих смертних, які не мають відношення до магії. Якщо вип'єш його найближчі три доби істоти потойбіччя не зможуть бачити тебе. 

Олексій покрутив у долоні місткість із яскравою рідиною після чого зробивши великий ковток осушив її. На противагу чарівному заспокійливому яскраво виражених смаків не було. Здавалося, що Олексій вдихнув у себе добрячий ковток пари, яка за мить розчинилася у тілі хлопця.

Зараз настала черга Віллоу, яка не вагаючись випила яскраво-червону рідину й у майбутні кілька діб також мала стати невидимою для містичних істот.

— Я дуже хотіла показати тобі Конгломерат. Це місто чарівне у всіх сенсах цього слова, — мовила Віллоу. — На жаль часу майже немає, проте невелику його частину ти все ж таки побачиш.

Після цих слів, Віллоу розв'язала вузол на льняному мішечку й жбурнула його у вогонь. У наступну мить спокійне полум'я враз спалахнуло вистрілюючи до кімнати водограєм яскравих іскор, окреслюючи обриси вузької арки.

— Цей перехід перенесе нас до головного ринку Конгломерату. Не бійся того, що побачиш і просто тримайся мене, — тепло усміхнулася Віллоу торкнувшись долоні Олексія.

Зробивши крок супутники розчинилися у яскравому спалаху і вже наступної миті опинилися на бруківці нічної площі. У перші кілька секунд Олексій не одразу зрозумів, що відбувається навколо, ошелешено й неквапливо роздивляючись навсібіч.

Широка нічна площа сяяла тисячами маленьких різноколірних вогників. По обидва боки від міської кам'яної дороги розкинулись численні торгові ятки. На дерев'яному трикутному даху кожної з них у підвісних лампах майорів кольоровий вогник. Зелений, жовтий, блакитний, фіолетовий! Усі вони сяяли й водночас не висвітлювали асортименту своїх власників.

— Це ринок Конгломерату! — пошепки мовила Віллоу. 

Лише зараз Олексій помітив, як повз нього проходять десятки людей, повільно оминаючи їх з Віллоу, неначе тиха вода, що огортає собою каміння гірських річок. 

Дивний й різноманітний люд неквапливо мандрував площею час від часу зупиняючись поряд торговців обличчя, яких ховала темна ніч.

Праворуч від Олексія зупинився високий чоловік у коричневому савані із широким каптуром на голові. Зачекавши кілька секунд незнайомець рушив до однієї з яток і як тільки порівнявся з обраним місцем вітрина із загадковим товаром враз спалахнула яскравим кольоровим світлом прикріпленого до споруди ліхтаря. Вочевидь не знайшовши на прилавку необхідної речі покупець відступив й світло, що миттю раніше висмикнуло ятку з обіймів мороку в момент згасло. 

По ліву руку від Олексія пройшла жінка у червоному атласному плащі з капюшоном й нечутно оминувши хлопця рушила площею. Несподівано у небі спалахнули десятки маленьких кольорових вогників, що поволі розпочали свою мандрівку над головами численних відвідувачів. За кілька секунд зелений вогник підлетів до пані у червоному, котра вправним рухом схопила його затиснувши в тендітний кулак. За мить вогник згас натомість залишивши по собі тимчасову карту, що зеленими сяйвом закарбувалася на жіночій долоні.