Глава 28 Центуріон

Повернувшись до маєтку, Тіфані та Кріс ще довго розмовляли. Стара інквізиція, або орден-привид, як називали тих, хто із правої руки Вищих перетворився на страшну легенду, своєю раптовою появою спонукали поновити розмову.

— Припустимо твоя правда і давно забута сила знову проявляє себе. В такому разі замок «Нотенгейт» останнє місце де шукатимуть Віллоу, — мовила чаклунка.

— Це божевілля! — вигукнув Кріс, підводячись з крісла. — Це буде останнє місце де її знайдуть! Пошматованою!

Тіфані уважно спостерігала за поведінкою господаря маєтку і схоже побачила те, що хотіла. Віллоу ще й досі була не байдужа Крісові, отже продовження розмови мало сенс.

— Нотенгейт - фортеця, яку оминають усі хто зберіг у собі залишки розуму. Потвори, які оселилися там вважають її за домівку. Примари, Втрачені, Мандрівні вогні й це ще далеко не весь перелік тих, кого можна зустріти крокуючи у пітьмі, яка навіть мені не підвладна, — вдивляючись в очі жінки мовив Кріс.

Запала мовчанка. Тіфані знала що має на увазі її співрозмовник і попередження його були небезпідставні. Залишена людьми, стара фортеця могла захистити Віллоу та Олексія від переслідувачів. Проте Кріс мав рацію, сподіватися на те, що перебування у замку непроханих гостей лишиться непоміченим для його теперішніх мешканців скидалось на самогубство. Тіфані знала це і тому заздалегідь врахувала ймовірні ризики.

— Час покаже, — відповіла чаклунка. — До речі, щодо зниклої статуї, чи можу я оглянути місце на якому вона стояла?

— Чому ні, — відповів Кріс, вказуючи відкритою долонею у бік виходу.

Залишивши будинок, чаклунка разом із колишнім скульптором рушили до алеї. 

Тіфані повільно крокувала поруч з Крісом споглядаючи на химерні, сірі обличчя скульптур, що ніби живі супроводжували її поглядами сліпих очей. Зупинившись біля постаменту зниклого Центуріона, чаклунка обережно торкнулася холодного каменю. 

Перед заплющеними очима Тіфані раптово з'явилися троє невідомих у коричневих саванах з капюшонами, що приховували обличчя. Загадкова трійця швидко оточила статую, розпочавши свою темну справу. 

Перший із незнайомців поклав долоні на зап'ястя кам'яного вояка, другий торкнувся міцних ніг. Своєю чергою останній з трійці приклав правицю до чола статуї, поклавши іншу руку на власне. На якусь мить дивна картина застигла, поступово розчиняючись у повітрі неначе залишки ранкового туману.

— Ти мав рацію! — видихнула Тіфані, несподівано втративши рівновагу.

Кріс вчасно підхопив чаклунку, аби та не впала. 

— Здається на сьогодні з вас достатньо, — мовив Кріс, здогадуючись яких зусиль вартувало Тіфані, аби зазирнути у минуле. 

— Нічого, трохи посиджу й все минеться, — відповіла жінка та заручившись підтримкою Кріса поволі рушила назад до будинку.

В цей час крізь лісові нетрі впевнено крокувала висока кам'яна фігура. Загадковий голос, що пошепки вказував напрямок з кожною хвилиною наближав химерного воїна до зустрічі із новим господарем. Зупинившись посеред вікових ялин Центуріон завмер в очікуванні. 

— Вітаю у світі живих! — мовив голос незнайомця у коричневому балахоні.

Статуя німо височіла над чоловіком в очікуванні наказів.

— Дай мені свою руку, друже, — продовжив новий господар.

За мить до кам'яної долоні Центуріона ліг розпечений чорний камінь. Ця дивна річ неначе вугілля, що набуло найвищої температури яскраво палала у ранкових сутінках. Шкіряні рукавиці таємничого незнайомця вочевидь приховували не менше загадок, ніж їхній власник. Інакше, як можна було пояснити те, що тримаючи в руках пекуче каміння він геть не відчував пекучого болю.

— Зламай, — спокійним голосом наказав чоловік.

Наступної секунди, міцна правиця стиснула долоню, а коли розкрила її знову каменю вже не було. Замість дивного вугілля на землю опустилися дрібні залишки чорного попелу.

— Чудово! Від нині імена твоїх ворогів завжди будуть з тобою, — мовив незнайомець.

Нерухомі очі Центуріона уважно розглядали правицю свого власника на якій помаранчевими літерами завмерли імена.

— Час вирушати у дорогу мій бойовий друг! Я буду наглядати за тобою й покажу вірний шлях, а мої помічники дбатимуть, аби ти не знав втоми, — пролунав голос чоловіка після чого він поволі зник, ніби розчинився в лісовому повітрі. 

Важка постать Центуріона рушила з місця слідуючи поклику свого ляльковика.

У цей час до невеликого будинку викладеного з товстого сірого каменю повернувся господар. Поглянув на коричневий черепичний дах, Глорін скинув з плеча мушкет і діставши з кишені довгий сріблястий ключ відімкнув міцні двері. Це обійстя майже не різнилося від будинків людей, якби його стеля була дещо вищою.

Поклавши шкіряну мисливську сумку на лаву біля каміна, господар втомлено сів на ліжко. Полювання було вдалим про що красномовно свідчили пара качок, які лежали у сумці Глоріна. Він підстрелив їх ще надвечір, втім не квапився додому, оскільки вкотре за останні тижні блукаючи лісом намагався знайти докази щодо власних припущень.

Знайомий ліс раптово змінився - Глорін відчував це. Щось змушувало тутешню дичину ховатися від очей мисливців, та й кількість самих охочих до полювання здавалося скоротилась у рази. Востаннє подібне відбувалося, коли на цих стежках бачили Старих інквізиторів за разом із їхніми темними поплічниками.

Глорін хотів було зняти чоботи, щоб дати відпочинок втомленим ногам, але дивний шум, який наближався знадвору невимушено змусив господаря потягнутися за мушкетом. Нечутно підійшовши до вікна Глорін зупинився біля стіни й став чекати. За мить по той бік з'явилася велетенська кам'яна голова й гном насилу стримався, аби вголос не виказати свого здивування. 

Не торкаючись скла до вікна прилинула відкрита долоня загадкової істоти, що здавалося намагалася відчути наявність у будинку живих створінь, чим змусила Глоріна жахнутися ще більше. На долоні велетня помаранчевим сяйвом засяяли прописні літери у яких гном спромігся розібрати до болю знайомі імена серед котрих було і його власне.