Глава 21 Конгломерат

Безкрає зоряне небо. Тисячі маленьких вогників, що мерехтять над головою, нечутно спостерігаючи за крихітними людьми. Ми ж своєю чергою в більшості своїй захопливо вдивляємося до їхньої домівки, намагаючись знайти пояснення речі, ім'я якій - безмежність.

Спогади безтурботного дитинства й тих, здавалося далеких часів, коли Олексій по-справжньому був щасливий. І небо… До божевілля красиве, шалене й неосяжне зоряне небо. 

Нехай життя невпинно краде наш час, а можливо не цупить його, а лише за правом забирає своє… Так чи інакше у кожного з нас є речі, які не стерти з пам'яті. Навіть стоячи посеред руїн сумної реальності, ми вперто намагаємося зберегти всередині душі свій власний щасливий світ.

Шалена втома, остаточно стерла для Олексія межу сну і дійсності. Картина, що наступної миті постала перед очима хлопця здавалася казковим видінням, проте легкий нічний вітер, запахи польових трав і яскраве місячне сяйво були що не є справжніми.

— Це «Конгломерат», — перервав думки Олексія спокійний голос Віллоу.

Лише зараз хлопець по-справжньому усвідомив, що саме бачить перед собою. 

Вогні міста, котрі не порівняти зі звичним оку нічним освітлення сучасного мегаполісу. Черепичні дахи високих дерев'яних і кам'яних будинків. Здається саме їх бачив Олексій, перебуваючи у маєтку Кейсі. Дивовижний світ давнини, що чимось нагадував середньовіччя, насичене власним магічним шармом. Здавалося ніч зробила його ще більш особливим, неначе тонка, чорна вуаль за яку так кортить зазирнути…

— Невдовзі дістанемося найближчого готелю і врешті зможемо відпочити, — із розумінням мовила Віллоу, поглянувши на втомленого Олексія, що здавалося був ладен заснути будь-де.

Віллоу мала рацію, вже за кілька хвилин подорожні стояли поблизу брами, що вела до загадкового міста. Лише ворота ці були незвичайні…

Сягаючи заввишки із десяток метрів, подвійні двері, обрамлені у своєрідну загострену на верхівці арку зачаровували не лише своїми неймовірними розмірами. 

Підсвічені блакитним сяйвом, неначе невидимим неоновим дротом, сяяли вони, дивовижно зливаючись із навколишньою природою. Віти дерев ледь торкалися зеленим листям незвичного паркану. Неначе промальовані цеглини, обрамлені тим самим магічним світлом, підкреслювали якість дивовижної споруди. Невідомий майстер бездоганно виклав величну стіну, от тільки як?

У ці миті Віллоу подумки вкотре відмітила для себе, що не дарма додала до кави Олексія магічного зілля, аби її новий знайомий лишився при розумі, подорожуючи незнаним для себе світом.

Дивовижний паркан виглядав напрочуд надійно, якщо не враховувати той факт, що величний «охоронець» підступів до міста був прозорий! 

Олексій враз зібрав у собі рештки сил і здавалося на якусь мить цілком скинув з себе цупкі обійми сну. Спокуса доторкнутися до магічних воріт була аж ніяк не меншою за бажання потрапити по інший бік.

— Вони міцніші за камінь. Жоден таран не візьме цієї перепони. Увійти зможуть лише ті, чиє ім'я не знаходиться у книзі «Заплямованих душ», — загадково мовила Віллоу.

Втім, Олексій здається не чув її неначе зачарований вдивляючись у прозору дивовижу.

— Брама відчиниться для мене, та згідно з правилами дозволить запросити до міста одного супутника за умови, що він не матиме поганих намірів, — продовжила Віллоу. — Я певна, твоя аура пройде випробування.

— Що? — перепитав Олексій, зрозумівши, що проґавив останні кілька хвилин спілкування.

— Коли мину ворота, настане твоя черга, — відповіла дівчина, зробивши крок назустріч прозорій брамі.

Вже за мить, Віллоу стояла на протилежному боці воріт, помахом долоні вказуючи хлопцеві підійти ближче до магічної перепони.

Не гаючи часу, Олексій впевнено наблизився до воріт, втім був змушений завмерти на місці. Блакитні грати, які зненацька виникли перед хлопцем, вказували на те, що шлях для нього закритий. Спалах блакитної блискавки, котрий електричною павутиною раптово промайнув на примарному паркані, остаточно дав зрозуміти - огорожа не пропустить непроханих гостей.

— Не хвилюйся. Вони лише перевірять, чи не несеш ти загрози, — поквапилася розтлумачити Віллоу.

Одна зі стін, здавалося на якусь мить похитнулась і з прозорої огорожі до Олексія рушило двоє людських силуетів. Примарні охоронці, неначе привиди стрімко кружляли навколо хлопця, оглядаючи його з усіх боків. 

Прозорі вартові не мали ніг, заледве торкаючись землі птеругами, шкіряними смугами на поясі, що нагадували захисні обладунки на зразок тих, котрі використовували солдати римської імперії. Торс примарних вояків захищав нагрудний обладунок, що попри вигляд ранкового туману, промальовувався до найменших дрібниць. Раптовий порив вітру роздмухав довге волосся примарних вартових, неначе сірий дим, що тягнувся від нічного вогнища.

Одна з примар на мить завмерла навпроти Олексія, зненацька наскрізь пройшовши крізь нього прозорою рукою. Інший вартовий, невпинно вдивлявся на тінь хлопця. Перед очима майбутнього візитера у повітрі з'явилася книга, що сама собою гортала чисельні сторінки, так само раптово зникнувши в обіймах ночі.

Врешті обоє примарних вояків розвернулися і стрімко рушили у бік брами, розчинившись в ній. Блакитні грати зникли, а заразом із ними зникли й магічні блискавки.

Олексій глибоко вдихнув, зробивши крок назустріч Віллоу. Минувши примарну перепону, хлопець опинився по той бік воріт.

— От бачиш. Я не сумнівалася у тобі. Ходімо, незабаром будемо на місці, — посміхнулася Віллоу, поволі рушивши разом з Олексієм у бік великого міста. 

Примарні ворота чи не вперше припустилися помилки, дозволивши пройти крізь себе відразу трьом відвідувачам. Цієї ночі окрім Віллоу та Олексія до Конгломерату потрапив ще дехто.

Вартові не відчули, що тінь, котра перетнула межу загадкового міста не належить жодному з його сьогоднішніх гостей…