Глава 11 Кріс

Віллоу з Олексієм крокували вузькою лісовою стежкою. Нещодавня зустріч з Кейсі додала хлопцеві нових запитань, а подорож схоже лише починала дивувати своїми пригодами.

Зупинившись біля лісового струмка, подорожні вирішили трохи перепочити, присівши на поваленій колоді. Дзюрчання чистої джерельної води й спів пташок, неначе на початку весни. Промені ласкавого сонця, що попри густі крони дерев, врешті пробиваються крізь них, даруючи приємне відчуття. Часом ці яскраві «небесні чарівники» здатні висмикнути нас із виру похмурих думок, змусивши повірити у краще та згадавши про головне.

Олексій сидів навпроти Віллоу і з кожною новою секундою, ловив себе на думці, що залюбки подовжив би цю мить. Залишивши ті самі «декорації», перенісши їх у звичне життя. Відчувши на собі погляд карих очей, хлопець дещо знітився. Віллоу своєю чергою також відвела очі, напевно знову вгадавши думки Олексія. А можливо це була та сама дивовижна жіноча здатність часом відчувати більше, ніж це здатен зробити чоловік…

— Ми прямуємо до моєї тітки Грети, маємо забрати з її будинку одну річ, — першою розпочала Віллоу.

Відповідь на одне зі своїх запитань Олексій вже отримав. Втім залишалося ще дещо, що цікавило хлопця, сіючи у свідомості низку припущень.

— Тобі пощастило з друзями! — Щиро мовив Олексій.

— Дякую! — відповіла. — Глорін... Чоловік з великим серцем, що свого часу полишив роботу в копальнях, змінивши прибуток та гонитву за скарбами на відносно спокійне життя мисливця. 

— Стріляє він дійсно майстерно, — визнав Олексій, згадавши, як вправно бородань зупинив стрімкий політ «Нічного жаху».

— Кейсі - надзвичайно добра людина. Мрія чи не кожної жінки, що прагне мати родину і надійного, вірного друга поруч, — на обличчі Віллоу промайнула тепла усмішка. — Кріс не такий. Він завжди був іншим, втім колись це не заважало нам усім товаришувати й не замислюватися над рештою.

Олексій схвально кивнув, дякуючи Віллоу за відповідь. Глорін і Кейсі насправді викликали симпатію, залишивши по собі лише приємні враження. 

Посидівши з хвилину, Олексій занурив руку до льняної торбини, яку друзі отримали від Кейсі, діставши із неї червоне яблуко. Вже за мить соковитий фрукт, пролетівши кілька метрів опинився у долоні Віллоу, що вправним рухом упіймала його на льоту. 

Дівчина посміхнулася, а Олексій діставши з торби друге яблуко також вирішив перекусити. Завбачливий Кейсі поклав до власноруч зібраного провіанту трохи в'яленого м'яса і дві фляжки з чистою водою.

— Нам час рушати, — мовила Віллоу і подорожні закінчивши не хитру трапезу рушили далі.

Вже надвечір Віллоу та Олексій врешті дісталися місця свого призначення. Ще вранці хлопець відверто дивувався помешканню Кейсі, що стояло посеред широкого поля до того ж за відсутності будь-якого паркану. Але нова будівля, яка наразі «зустріла» Олексія, видавалася зовсім незвичайною. 

Високий будинок за своїми розмірами скидався на маєток, котрий самотньо стояв у самісінькій лісовій гущавині. Вузька стежка, яка вела до його міцних дубових дверей була ледь помітною, вказуючи на те, що люди ходять тут вкрай рідко, якщо звісно взагалі заходять так далеко у ліс. Сіра металева черепиця на даху, додавала будівлі ще більш похмурих тонів. 

Як і будинок Кейсі, дана споруда не мала паркану, що зважаючи на місцевий антураж видавалося по меншій мірі не обачним. 

Нічний ліс відверто лякав. Сповнений своєї похмурої краси, він зустрічав своїх гостей полохливим гуканням сови, раптовим шелестом дерев та подекуди дивним скрипом. Крізь стрільчасті вікна першого поверху можна було помітити помаранчевий вогник, що миготів в одній з кімнат.

Підійшовши ближче до дверей, Олексій роззирнувся по сторонах. Сказати, що місце, куди вони потрапили здавалося дивним - означало не сказати нічого. Піднявши очі догори, Олексій зауважив, що будівля має чотири поверхи, а вікна горища щільно закриті.

— Тримайся мене і намагайся зайвий раз не говорити, — попрохала Віллоу, потягнувши за металеві кільця, відчинивши вхідні двері.

Вже за кілька хвилин, подорожні минули напівтемний коридор з високою стелею й опинилися у великій кімнаті. Біля стіни розташовувався камін, що зачаровував гостей дивним танцем вогняних язиків і гучним тріскотінням дров.

Навпроти каміну, розкинувшись у дерев'яному кріслі сидів високий чоловік. Темні штани, що визирали з під довгого чорного плаща, були заправлені у такого ж кольору чоботи. Обличчя незнайомця приховував широкий каптур і лише кілька довгих прядок чорного неначе вороняче крило волосся, вільно спадали доходячи до плеча свого власника. 

У правій руці загадковий чоловік тримав прозорий келих із якого неквапливо пив напій схожий на червоне вино. Не дивлячись у бік гостей, незнайомець поставив келих на стіл і схоже не мав наміру залишати місце біля каміна. Втім незнайомцем господар будинку був лише для Олексія…

— Дівчина природа… Дівчина натхнення… Дівчина ріка, — протягнув дивний чоловік.

— Припини, будь ласка, — відказала Віллоу.

— Я чув у тебе неприємності, дівчинка-річка, — продовжив господар.

Віллоу натомість відкрила шкіряну сумку і діставши із неї, те, що лишилось від «Нічного жаху», кинула під ноги чоловіка в чорному плащі.

Господар будинку мовчки нахилився і піднявши з підлоги шматок тканини, розправив її, аби світло від каміна максимально освітило річ.

— Твоє лахміття? — ствердно запитала Віллоу.

— О-о! Хто це в нас такий стрілець? — усміхнувся Кріс. — Перший постріл зроблено із пістоля, інший з мушкета…

— Навіщо він слідкував за мною? — продовжила дівчина.

— Щось велике назріває… Це відчувають усі, хто так чи інакше є більше ніж людиною, або не є нею взагалі. Ліс збурився, твій Грег, мабуть, також під вечір ходить круг будинку, головою перевіряючи на міцність стовпи? — припустив Кріс. Або ж знав…

— Це не відповідь, — відказала Віллоу.

Олексій, дослухавшись поради нової знайомої вирішив до часу не встрявати у розмову, чомусь зачаровано вдивляючись у незвичайного чоловіка.