Глава 10 Опудало

Віллоу зупинилася поруч із Глоріном, уважно поглянувши на понівечений шматок ганчір'я. 

— Це не лісовий «Жах», занадто дорога тканина і метал на руках зовсім не поржавів, — мовила дівчина.

 — Розвідник, — задумливо протягнув бородань. — Отже, той, хто мешкає у будинку в темній гущавині лісу не лише сидить у своєму старому кріслі, споглядаючи на багаття каміну.

— Час покаже, — відказала Віллоу, квапливо рушивши до Олексія.

Як не дивно, хлопець доволі швидко оговтався і заходився перезаряджати зброю.

— Можливо все-таки провести? — запропонував Глорін.

— Дякую тобі, друже! Але далі ми самі, — щиро усміхнулась Віллоу.

— Передавай привіт Кейсі й будьте обачні дорогою! — відповів власник рудої бороди, накинувши на плече мушкет, попередньо зарядивши його новою срібною кулею.

Глорін рушив у напрямку містечка, а Віллоу, щільно згорнувши чорне ганчір'я, що до недавнього часу являло собою небезпечного розвідника, поклала його в шкіряну сумку. 

Олексій закінчив поратися з пістолями й пара молодих людей продовжила свій шлях.

— Що воно таке? — поцікавився хлопець, поглянувши на заповнену вщент сумку Віллоу.

— Їх називають «Нічними жахами». Мешкають в лісах і на полювання вирушають виключно у нічний час доби, — розпочала дівчина. — Цей особливий. Ніби вовк та свійський пес. Один мешкає в лісах і непідвладний нікому, інший при вмілому поводженні здатен навчитись виконувати команди, згодом виконуючи певні завдання свого господаря.

— Отже, нам трапився не «безпритульний» — підсумував Олексій.

— Найбільш за все мене дивує, що він пересувається вдень до того ж робить це абсолютно непомітно, — ніби не чуючи співрозмовника продовжувала Віллоу. — Настільки близько вони підлітають лише з двох причин. Коли воліють напасти, або відчути енергетику. 

Олексій замислився. Схоже зустріч із дивним «Нічним жахом», змусила Віллоу на певний час поринути у роздуми, втім подорож тривала і трохи більше ніж за годину, подорожні зупинилися навпроти охайного, трьох поверхового будинку.

Крім дещо не звичної для Олексія архітектури, дерев'яна споруда виділялася й тим, що самотньо стояла посеред поля, залишивши далеко позаду решту менших за розміром будинків. Своєю чергою густий ліс, який проглядався ще з початку шляху, здавалося лише зараз став ближче до супутників.

— Ходімо, — коротко мовила Віллоу, запрошуючи Олексія пройти до будинку.

Піднявшись високими сходами, молоді люди увійшли до світлої кімнати, що розташовувалася на другому поверсі. 

Широкі, прозорі вікна відкривали погляду чарівний краєвид. Десь попереду проглядалися верхівки вічно зелених ялин, а трохи ліворуч поволі тягнулася вже знайома ґрунтова дорога, котра здавалося не мала ні кінця ні краю. Праворуч, десь ген далеко звідси майоріло чисельними будинками місто. Безліч маленьких дахів і подекуди високих шпилів. Незвичне для ока та водночас чарівливе видовище.

Світла і простора зала-кабінет, складала враженнями велетенського балкона з панорамними вікнами, що відкривало присутнім дивовижне відчуття простору. 

Підсилювала це враження незвична висота, що незважаючи лише на другий поверх, надавала відчуття перебування у серці багатоповерхівки.

— Справа у вікнах, — шепотом пояснила Віллоу. — Поверх і справді високий, втім не настільки, як здається.

Лише зараз Олексій помітив перед собою середнього на зріст чоловіка, що стояв біля вікна, пильно вдивляючись у якусь книгу. 

Доволі міцний на вигляд незнайомець з блакитними очима та русявим волоссям, злегка зачесаним на бік, одразу видався хлопцеві доброю людиною. Часом зовнішність, як і перше враження буває оманливою, проте Олексій відчував, що не помиляється.

— Привіт, Кейсі! — на обличчі Віллоу з'явилася усмішка і дівчина зробила крок вперед.

Господар будинку відразу усміхнувся у відповідь, рушивши назустріч своїм гостям.

— Вітаю! — мовив Кейсі, хвилиною раніше відклавши книгу на підвіконня.

Олексій за звичкою простягнув долоню вперед, забувши, що даний жест вітання можливо зовсім не притаманний для тутешнього люду. Проте Кейсі, охоче потис руку новому знайомому.

— Це Алекс, — чомусь саме так відрекомендувала хлопця Віллоу.

— А відчуття підказують мені, що твого супутника звуть Олексій, — посміхнувшись відповів Кейсі, вимовляючи по складах незвичне для себе ім'я.

— Це для скорочення, — усміхнулась Віллоу.

— Я відчув, як ви крокуєте східцями. Ти почала брати учнів? — мовив господар.

— Звідки такі припущення? — вже вдруге за сьогодні відверто здивувалась дівчина.

— У твоєму супутникові відчуваються схильності до магії. Наразі це лише початковий рівень, але я певен, що маючи гідного вчителя з часом вони можуть перейти у щось значно більше, — не полишаючи доброзичливої усмішки відповів Кейсі.

Витримавши секундну паузу, Віллоу відвела старого знайомого в бік і кілька хвилин про щось шепотіла. Обличчя Кейсі поступово набувало серйозних рис. За мить, дівчина відкрила шкіряну сумку, давши змогу господарю будинку поглянути на її вміст. 

Тиха розмова тривала ще кілька хвилин, після чого, Віллоу занурила руку до сумки, діставши звідти щось схоже на блакитні, прозорі кристали. Дві невеликі палички з чудернацькими вигинами опинилися на столі біля якого стояв Кейсі. Як не намагався Олексій вловити бодай якісь слова з розмови друзів, так і не спромігся цього зробити.

Врешті таємний діалог було завершено і співрозмовники нарешті повернулись до Олексія.

 — Я спробую, Вілл, але це зовсім інший рівень, — у голосі Кейсі відчувалося занепокоєння. — А щодо боліт, Глорін правий - за останній тиждень всі стежки заплутались, ніби хтось зруйнував пазл і попередньо змалювавши картинку переробив її наново. Броду не знайти.

— Я не можу використовувати портали. Будь-який енергетичний сплеск буде відомий всім, навіть, якщо ти створиш його для мене, — зітхнула Віллоу. — Хіба що стрибнути крізь «Дзеркало»…