Глава 9 Дорога

Перед тим, як повернутись до оселі Віллоу, Олексій вирішив не втрачати нагоди та спробувати самотужки зарядити пару старих пістолів. Взявши до рук зброю, хлопець був вражений, як вправно його руки виконали усі необхідні маніпуляції, привівши її у бойовий стан. 

Лише зараз Олексій згадав, ледь помітний зелений спалах в очах господині будинку, котрий дивним чином передав йому необхідні вміння щодо майбутнього використання стрілецького приладдя. Втім це було не єдине знання, яке поки сам того не відаючи отримав Олексій.

Повернувшись до кімнати, Віллоу підійшла до старої шафи, доповнивши образ хлопця ще одним цікавим атрибутом. На широкому чорному поясі із залізною пряжкою, розташовувалися шкіряні піхви у яких «спочивав» чекаючи свого часу довгий срібний ніж з коричневим дерев'яним руків'ям.

Олексій незчувся, як господиня вправними рухами закріпила пасок на талії хлопця, після чого відійшла у бік.

— Начебто все, — мовила Віллоу, оцінювальним поглядом поглянувши на свого майбутнього супутника.

Те саме ненароком зробив і сам Олексій, також помітивши певні відмінності в одязі дівчини. Замість блакитних джинсів з кросівками на тілі Віллоу з'явилися чорні штани з латексу та акуратні, високі замшеві чоботи. Не дивно, що за ранковими подіями й власними змінами в гардеробі, Олексій лишив без уваги невелике перевтілення господині. 

— А зараз нам час, — мовила Віллоу, перекидаючи через плече шкіряну сумку.

Вже за кілька хвилин, молоді люди залишили будинок, підійшовши до дерев'яної хвіртки. Невисокий паркан виглядав дещо незвично у порівнянні з великим маєтком, втім господарям краще знати, яка саме огорожа має захищати їх дім від небажаних гостей.

— Не зачиняєш? — поцікавився Олексій, вказуючи поглядом на будинок.

— Як не дивно, це пролунає, та в цьому немає потреби, — мовила Віллоу. — Ніч скінчилася. Двері мого дому завжди відчинені для друзів. Стосовно ворогів, вони добре знають чиє це помешкання.

— А як щодо ворогів, котрі не відають страху? — поцікавився Олексій.

— Це не звичайний будинок, — витримавши паузу, загадково відповіла господиня.

На якусь мить в підсвідомості хлопця промайнуло видіння у якому «Червоний камзол» зі швидкістю вітру несеться просторою залою першого поверху, відчайдушно завдаючи ударів гострою шаблею, відправляючи у небуття своїх невидимих супротивників. Дивний вартовий, Грег повільно крокує до вхідних дверей, а гострі шпичаки, на перший погляд «безпорадного» паркану стрімко здіймаються вгору, перетворюючись на височенні, дерев'яні кілки.

— Тобі краще знати, — усміхнувся Олексій, перекидаючи через плече чорний мішок.

Олексій накинув на голову широкий каптур і подорож розпочалася. Двір Віллоу знаходився на краю чи то містечка, а можливо заміського поселення. Десь за спиною майоріли маєтки та будинки, що за своєю архітектурою нагадували дім нової знайомої. Втім Олексієві вистачило навіть короткого погляду у бік незвичайного краю, аби зрозуміти, що це місце суттєво різниться від звичних для нього приватних секторів.

Ґрунтова дорога вела усе далі й далі від будинку Віллоу. Десь далеко попереду височіли сосни та ялини. Прекрасна природа! Те, що так любить і чого вкрай не вистачає Олексієві у гаморі рідного міста. Потрапити туди, де розум відсторонюється від зайвих думок, а тіло відпочиває. 

Зауважив хлопець й ще дещо… За усіма ознаками навколо панувало літо, проте нове вбрання здавалося повністю відповідало тутешньому клімату. Дорога вела супутників вперед, аж раптом погляд Олексія «спіймав» дивного подорожнього, що неквапливо рухався назустріч.

Невисокого зросту міцний чоловік мав дещо незвичний вигляд. Одяг його нагадував відлуння далекого минулого. Але якого саме? Темні штани із щільного сукна, шкіряна куртка і чоботи, а на додачу до всього - чудернацький головний убір. Щось схоже на авіаційний шолом часів Другої Світової, або ж ще більш раннього періоду. За лівим плечем незнайомця вільно звисала торбина. На другому ж висіла рушниця, а точніше мовити довгий мушкет. Доповнювала колоритний образ подорожнього руда борода, що доходила майже до поясу. 

Чоловік впевнено крокував дорогою, випускаючи в небо кільця сірого диму, котрі неначе ранковий туман, поволі тягнулися в блакитне небо.

— Непомітно навряд вдасться, — тихо мовив до Віллоу Олексій, вдивляючись у незнайомця, що затягнувся люлькою і невдовзі мав порівнятися з ними.

— Не переймайся - це друг. До того ж ми ще не залишили околиці, — заспокоїла супутниця.

Дивний незнайомець скидався хлопцеві ні на кого іншого, як на гнома з фентезійних книжок, проте Олексій вирішив залишити власні думки при собі. За кілька секунд, дивний чоловік сповільнив ходу, зупинившись навпроти пари.

— Привіт, Віллоу! — усміхнувся бородань. — Далеко мандруєш?

— Рада тебе бачити, друже! — на обличчі дівчини промайнула щира усмішка.

— Твій друг? — мовив подорожній, підозріло зиркнувши у бік Олексія.

— Так, Глоріне. Це мій знайомий, до сутінків ми маємо дістатися будинку тітки Грети, — відповіла дівчина.

По її обличчю було помітно, що чоловік з бородою дійсно викликає у неї теплі відчуття, які зазвичай виникають, коли зустрічаєш одного з найкращих друзів, котрого через певні обставини давно не бачив.

— Ти маєш намір йти через болота? — у голосі бороданя відчулися тривожні ноти й Глорін дбайливо відвів дівчину на кілька кроків у бік.

— Чому ні? — запитала.

Подорожній непомітно озирнувся навколо.

— Вілл, щось починається… Останніми тижнями ліс змінився. Дичина ховається, Греги вечорами снують біля самісеньких околиць, а через болота кажуть шлях став ще небезпечнішим, тепер навіть перевірені стежки не віщують нічого доброго, — пошепки мовив Глорін.

— Не переймайся, друже. Але я не маю іншого виходу. Мусимо дістатися будинку Грети до настання темряві, а дорогою заскочити до Кейсі. Мій новий друг втрапив у неприємності. Через мене, — пояснила Віллоу.