Глава 8 Постріл

Вкладаючись спати, Олексій був певен, що компанія «червоного вартового» навряд дасть йому змогу розслабитись, цілковито віддавшись до обіймів сну. Проте хлопець помилився, схоже круговерть останніх подій суттєво витягла сили не лише з Віллоу, але й з нього самого. 

Ніч промайнула швидко, поволі остаточно віддаючи свої повноваження світанку. Олексій підвівся, мимоволі поглянувши у бік вікна на якому ледь жевріли залишки помаранчевого кола. Печатки зробили свою магічну справу, захистивши будинок від небажаних гостей. 

Навпроти дверей у кімнату, відвернувшись спиною до Олексія, злегка похитуючись застиг у повітрі червоний камзол.

— Ранок добрий! — привітався хлопець, одразу спіймавши себе на думці, що звертається до привида.

Незвичний охоронець миттєво розвернувся у бік Олексія і піднявши догори срібну шаблю, відсалютував гостеві.

Олексій підвівся з ліжка, неквапливо прямуючи до виходу з кімнати. Червоний камзол, чемно відступив, даючи змогу хлопцеві залишити приміщення.

За кілька хвилин парубок стояв біля знайомої канапи в просторому холі, помітивши на подушці черговий лист від господині. 

«Пробач, вчора був важкий день, забула тебе нагодувати. Сніданок на столі. Не барися! У нас багато справ. Чекатиму тебе у кімнаті праворуч».

Дивна гра продовжувалася, а можливо лише розпочинала набирати обертів…

Швидко впоравшись зі смачною яєчнею з беконом і втамувавши спрагу теплим чаєм, Олексій рушив у напрямку кімнати де на нього мала чекати Віллоу. Увійшовши до просторої зали, хлопець відразу зрозумів, що це аж ніяк не спальня господині, а радше ще одна гостьова. 

Посередині світлого приміщення на стійці-хрестовині висів довгий, чорний плащ з капюшоном, легкий, плетений сірий светр, шкіряні штани, високі темні чоботи й такого ж кольору рукавиці. Дивний, проте напрочуд харизматичний манекен відразу причарував погляд Олексія. 

— Подобається? — мовила Віллоу, раптово виходячи з-за стійки. — На певний час це твій новий одяг. Зайва увага нам зараз ні до чого, отож це оптимальний варіант.

Відверто кажучи, одяг навряд можна було віднести до непримітного. Крокуючи вулицями рідного міста у подібному вбрані, Олексій без сумніву відчував би на собі погляди випадкових перехожих. І хоч в сучасному світі люди все менше звертають увагу на чудернацькі примхи моди, своєрідний готичний образ в будь-якому разі впадав до ока.

— Привіт! — відповів Олексій з легкою посмішкою. — Круто виглядаєш, на концерт Агати Крісті саме те, а от щодо «злитися із юрбою» готовий посперечатись.

— У наших краях такий одяг не є чимось не звичним, — Віллоу ковзнула поглядом, натякаючи на вбрання хлопця. — До того ж ховатися у натовпі нам, як раз ні до чого. Наша мета - лишитись не поміченими, уникаючи випадкових зустрічей.

— Усе гаразд, — витримавши паузу мовив Олексій. — Мені насправді байдуже, хто що подумає, а одяг мені дійсно подобається.

— От і добре! — відповіла господиня, рушивши до виходу з кімнати. — Гукнеш, як перевдягнешся. Це ще не все…

Двері зачинилися й Олексій не гаючи часу змінив своє звичне вбрання на новий образ. Переодягнувшись, хлопець підійшов до високого дзеркала у різній дубовій рамі, поглянувши на власне відбивання.

— Гарно, — пролунав з-за спини тихий голос Віллоу. — А зараз ходімо за мною.

Пара молодих людей рушила залою, прямуючи до старого комоду. Питання з одягом було вирішено, проте на думку дівчини, до свого нового антуражу, Олексій мав отримати ще дещо.

Потягнувши на себе шухляду, господиня дістала із неї старовину дерев'яну коробку, що своєю прямокутною формою радше нагадувала велику, старовинну шкатулку. Міцна на вигляд, проте не забута плином часу, вона здалася Олексієві ще давнішою, ніж решта вінтажних речей у дивовижній оселі Віллоу. За мить пролунав затяжний скрип і диво-скринька відчинилися.

На столі перед хлопцем у всій своїй величній й небезпечній красі лежали два старовинні пістолі. Темно-коричневі руків'я, що ніби вливалися у метал, створювали гармонійне поєднання краси та надійності. Зброя дуелянтів, військових і легендарний атрибут свого часу. 

Настільки близько, Олексій бачив схожі речі лише раз у житті, коли ще хлопчиком разом зі шкільною екскурсією відвідував історичний музей рідного міста. Такі речі завжди захоплювали його, здавалися унікальними й набагато цікавішими за предмети сучасності. 

— Коли-небудь користувався чимось схожим? — голос дівчини висмикнув Олексія із раптових спогадів.

— Такими - ні, — відповів Олексій і рука хлопця мимоволі потягнулася до зброї. — Вони чарівні.

— Добре, що тобі подобається! — мовили Віллоу, дістаючи із сусідньої шухляди невеликий чорний мішок. — Як щодо трохи постріляти?

Олексій дещо знітився від несподіваної пропозиції, втім вже за мить був готовий надати відповідь.

— Здається хтось казав не привертати зайвої уваги? — із долею іронії мовив хлопець. — Але сказати відверто - я залюбки!

— Ти усе вірно зрозумів і зайва увага нам дійсно ні до чого, — мовила дівчина. — Втім допоки ми на території маєтку, можу дозволити тобі кілька пострілів. То як? — посміхнулася Віллоу, поволі рушивши у бік дверей, котрі вели до заднього двору.

Вмовляти Олексія потреби не було. Хлопець доволі часто відвідував тир і періодично практикувався у стрільбі, коли за нагоди вибирався з друзями на природу. Але хіба могла пневматична зброя зрівнятися зі спробою повернутися на кілька сторіч назад, відчувши себе стрільцем з минулого?

Олексій не встиг надати собі відповідь на дане питання, оскільки незчувся, як разом із Віллоу опинився на задньому дворі будинку. 

Приблизно у двадцяти кроках навпроти майоріли дві палиці на яких, неначе чудернацькі голови, височіли глиняні глечики. Хлопець зупинився, поклавши зброю на своєрідний стіл, що являв собою високий пень старого дуба. Безумовно стояв він тут не дарма і схоже був призначений саме для тої дії, котру щойно виконав Олексій.

Поклавши поруч із пістолями чорний мішок, Віллоу вказала хлопцеві у напрямку глечиків, ніби запрошуючи до пострілу. Дівчина спробувала щось додати, потягнувшись у бік зброї, але Олексій зрозумів усе без слів, впевнено звівши курок.