Глава 7 Відповіді

Олексій розплющив очі, побачивши перед собою знайому стелю. Поряд з ним розкинувшись на дерев'яній підлозі лежала Віллоу.

— Не відчепився, — відсапуючись констатувала дівчина. — Нічого не розумію!

— Ну хоч одяг цього разу сухий, — іронічно відповів Олексій, потроху оговтуючись.

Хлопець підвівся, чемно простягнувши долоню Віллоу.

— В мене для тебе кепські новини, — здіймаючись на ноги мовила дівчина. — На певний час шлях додому тобі закритий. Надто багато стрибків, навіть для мене. Сподіваюсь залишків сили вистачить аби захистити будинок.

З цими словами Віллоу випростувалась і квапливо рушила у бік сходів.

— Я можу допомогти? — запитав у слід Олексій.

— Дякую, але поки що залишайся нагорі, — поспіхом відповіла.

Віллоу пішла, а Олексій спробував збадьоритись та остаточно прийти до тями. У підсвідомості царювало дивне відчуття, ніби ти прокинувся серед ночі, але лягати спати до ранку вже не маєш й вимушений за будь-яку ціну позбутись залишків сну. Міцна кава зараз, як ніколи стала б в пригоді. 

Хлопець підійшов до вікна, поглянувши на нічний сад. Неподалік будинку неспішно крокував Грег, проте наразі дивний темний силует, радше заспокоював, аніж лякав, створюючи певне відчуття безпеки. 

Раптовий порив вітру здавалося у спокійну ніч, стрімко проніс на своїх могутніх крилах шматок ганчір'я, що ніби примара, швидко промайнувши перед очима, безслідно зник десь у темряві. Ніч - час сповнений власної, особливої краси, що здатна, як налякати так само і назавжди закохати в себе. Зоряне небо, безкрає та неосяжне. Прохолодне літнє повітря і спокій, якого не зустріти у гаморі дня великих міст.

Постоявши ще з хвилину, Олексій вирушив до холу. Дерев'яні східці, зрадницькі скрипіли, але Віллоу схоже не мала часу обертатися у бік хлопця, квапливо продовжуючи виконувати своє завдання.

На міцних вхідних дверях з'явилось вже знайоме для Олексія помаранчеве коло. За кілька хвилин, схожий малюнок замайорів й на всіх вікнах. На перший погляд, усе відбувалося досить просто. Господиня прикладала долоню, торкаючись місця на якому невдовзі мало з'явитися помаранчеве коло. Втім лише їй було відомо, яких зусиль вартує створення магічного захисту.

— Це захисна печатка, — не обертаючись пояснила Віллоу. — Необхідно будь-що протриматися до ранку. Ніч могла б зіграти на нашу користь, приховавши від зайвих очей, але зважаючи на певні обставини радше навіки поховає нас у своїй темряві.

Олексій схвально хитнув головою, довірившись словам господині. Проте не зважаючи на впевненість щодо дій своєї супутниці у хлопця накопичилося чимало запитань, що й досі лишались без відповідей. Знайти логічне пояснення тому, що відбувається Олексій не міг, але вартувало бодай спробувати.

Віллоу присіла на диван, намагаючись надати собі кілька хвилин заповітного відпочинку.

— Тут ніби все. Залишилися вікна на другому поверсі та вважай до ранку ми у відносній безпеці.

Дивлячись на господиню будинку, Олексій розумів, що вона дійсно більше ніж просто втомлена, проте все ж таки вирішив не втрачати можливості й почати розмову.

— Можливо зараз не ліпший момент, але можна тебе про дещо запитати? — мовив Олексій сідаючи поруч.

Віллоу здогадувалася, що скоріш за все питань у її вимушеного гостя накопичилося куди більше ніж одне і після того, через що їм довелося пройти він має право отримати відповіді на будь-які з них.

— Слухаю.

— Хто ти? — коротко запитав Олексій.

— Напевно дівчина з твого сну, — витримавши паузу та не покладаючи особливих надій на розуміння мовила Віллоу.

— Сон не може тривати настільки довго. Я теж раніше був певен, що це лише напрочуд правдоподібне сновидіння… А зараз вперто намагаюся знайти для себе бодай якісь логічні пояснення усьому, що відбувається, але, мушу зізнатися - це вкрай складно, — розпочав хлопець. — Незвичайна дівчина, яка здатна відкривати портали, чи що воно там, здіймати у повітря важкі предмети не торкаючись їх, викликати зливу і певен це ще не межа. Тож хто ти?

— Відьма, — відрізала Віллоу.

Олексій замислився. Не те щоб він ніколи не чув про їх існування, але відверто кажучи, уявляв дещо інакше.

— Якщо чесно…

— А ти б зупинився, якщо тоді на зупинці побачив страшну стару? — мовила дівчина, випереджаючи запитання.

Олексій замислився, обмірковуючи почуте.

— Не бійся - це моя справжня подоба, — вирішила заспокоїти Віллоу, помітивши в очах співрозмовника тривожні ноти.

— Я не боюся. Хоча є дещо, — вирішив зізнатися Олексій. — Якась дивна пересторога в душі. Як у дитинстві, коли маєш залишитись сам у кімнаті на одинці з власними страхами. Двері зачиняються і ти віч-на-віч з темрявою. Ніколи б не подумав, що відчую щось подібне у дорослому житті. Я не герой звісно, але й боягузом себе не вважаю.

— Цієї ночі тобі не доведеться лишатись на самоті, — загадково мовила Віллоу, ніжно торкнувшись долоні хлопця. — Ходімо нагору.

Здається слова господарки будинку справили на Олексія куди сильніший, заспокійливий ефект аніж охоронець, що крокував під вікнами та дивне помаранчеве сяйво захисних печаток. Не те щоб внутрішній страх перед невідомим безслідно зник, втім схоже тимчасово відступив, поступившись місцем більш приємним хвилюванням.

Піднявшись на другий поверх, Віллоу попросила Олексія зачекати у кімнаті, а сама натомість поквапилася завершити розпочате, попрямувавши довгим коридором до решти не захищених вікон.

Хлопець присів на ліжко, дозволивши виру думок, що наразі бурхливо кружляв в його голові взяти гору над очікуванням. 

Поринувши у світ власних фантазій, Олексій не зчувся, як до кімнати повернулась Віллоу і приклавши долоню до останнього вікна, залишила на його поверхні яскраве помаранчеве коло та остаточно знесилившись сіла поруч із хлопцем.

— Здається все, — стомлено видихнула дівчина, скидаючи із себе шкіряну куртку. — Якщо маєш ще запитання, тоді зараз саме час.