Глава 5 Темрява

Олексій хаотично бив долонями по шершавих стінах, як йому здавалося колодязя. Темрява не давала можливості побачити бодай щось, проте наступний дотик, що випадково ліг на пластикову клавішу повернув до приміщення заповітне світло.

Хлопець стояв посеред вузького коридору своєї орендованої квартири. 

«Чи правда, або примарилось усе»? — подумки запитав себе.

Олексій зробив крок у напрямку кімнати, але не зчувся, як перечепився через пару хромованих гантелей, що зненацька викотилися з під гостьової шафи.

— Нехай тобі! — вилаявся господар.

— Живий? — пролунав з-за спини голос Віллоу. 

Отже, гра продовжується і дивна нова знайома також тут. Хай там як він не має права відпустити її вдруге.

— Начебто, — посміхнувся Олексій, розвертаючись.

— Це твоє житло? — перепитала дівчина, озираючись навколо.

— Так, все гаразд! — із полегшенням видихнув хлопець.

— Ти доволі здібний учень, — схвально відповіла.

— Дякую. І ще дещо…  Я не відпущу тебе, допоки не пригощу кавою. Відмови не приймаю, — рішуче мовив господар, проте Віллоу все ж таки вловила у голосі Олексія стурбовані, прохальні ноти.

— Гаразд, не тікатиму — посміхнувшись відповіла дівчина. — Мені ще потрібно відшкодувати тобі втрачене авто.

Олексій хутко забіг на кухню, і наповнивши чайник, увімкнув плиту. 

— Пробач, заварної немає! Хотів заскочити до маркету, але не встиг, — долинав з кухні голос хлопця.

— Нічого. Підкажи, скільки кімнат у квартирі? — підозріло оглядаючись мовила Віллоу.

— Одна, але велика. По коридору і ліворуч. Поки не маю власної родини, мені вистачає. Звісно у приватного будинку свої переваги, — захопився Олексій.

— Якесь дивне відчуття, — прошепотіла Віллоу.

Тим часом хлопець швидко підставив глечик від фільтра під кран, за доброю звичкою вирішивши одразу наповнити спорожнілу місткість.

— Що ти будеш робити?! — мовив сам до себе, побачивши, що вода у крані відсутня. 

— Добре хоч на чайник вистачило…

Олексій раптово поглянув на свій одяг, лише зараз помітивши, що змок до нитки.

— Пробач, я могла б допомогти з цим, але не хочу залишати на тобі енергетичний слід. Переміщення звісно є значно більшим сплеском енергії, проте залишає відлуння лише від того, хто його створив, — пояснила Віллоу проходячи на кухню.

— Усе гаразд. Я швидко, перевдягнусь і назад, — відповів Олексій підсуваючи до гості дерев'яний табурет.

Хлопець попрямував до кімнати по дорозі залишивши у коридорі шкіряну куртку. Увійшовши в середину, Олексій спробував увімкнути світло, але з цього нічого не вийшло, мабуть, нещодавно змінена лампочка достроково віджила своє.

— Що за чортівня! — вилаявся хлопець і схоже був почутий.

Світло на мить блимнуло, висмикнувши простір із суцільної темряви, одразу вимкнувшись знову, проте цього було цілком достатньо.

На дивані посеред кімнати сидів чоловік у чорному. Світло згасло, лишивши у свідомості господаря важкий спадок ім'я якому - ступор. Щоб зробив Олексій, якби натрапив на злодія у власній оселі? Напевно вибіг до коридору і поспіхом діставши з шафи битку, відчинив вхідні двері. Стрибати з сьомого поверху непроханий гість навряд би став, а далі можна було діяти за обставинами. Зустріти нахабу в коридорі, спробувавши нагородити ударом по колінах, вискочити крізь вхідні двері та сподіватися на появу не байдужих сусідів, що відгукнуться, почувши галас. Або банально взяти на себе роль спринтера і тікати східцями, одночасно набираючи заповітний номер виклику поліції.

Але це був інший випадок. Хлопець не знав хто саме зараз перебував у його кімнаті, проте внутрішній голос дав чітку команду мозку, що саме потрібно робити. Секундна пауза наразі здалася парубкові вічністю…

— У кімнаті! — закричав Олексій, вистрибуючи до коридору.

Час ніби сповільнився. На протилежному кінці, повернувшись спиною до броньованих вхідних дверей стояла Віллоу. Погляд її був сконцентрованим, а очі здавалося дивилися крізь Олексія. Насправді хлопець просто не знав, що місце, де хвилиною раніше стояв він, наразі зайняв чоловік в чорному.

— В бік! — чітко наказала Віллоу не зводячи погляду зі свого майбутнього опонента й Олексій, дослухавшись заступив до арки, що вела на кухню.

Дуель поглядів тривала недовго. Віллоу швидко підняла догори відкриті долоні, після чого стрімко випростувала їх вперед. Могло здатися, що дівчина виконує певні вправи з йоги, от тільки відбувалася комбінація рухів аж занадто швидко, несучи в собі інші цілі, аніж єднання з внутрішнім світом.

Пара гантелей миттєво відірвались від підлоги, здіймаючись у повітря і неначе гарматний постріл синхронно гайнули вперед.

Чоловік у чорному майстерно відвів корпусу ліворуч, уникнувши зіткнення. Спортивне знаряддя натомість подолавши відведену дистанцію із гуркотом увійшло до гіпсокартонної стіни з-за спини переслідувача.

Побачивши, що чоловік уникнув можливих ушкоджень, Олексій вистрибнув назад до коридору. Напевно в очах Віллоу подальші дії хлопця здалися цілковитою дурницею, втім хто зна.

Олексій заступив собою дівчину і на відмах завдавати удару кулаком. Все б виглядало цілком логічно, якби переслідувач не знаходився на протилежному кінці коридору. Відчайдушна спроба не мала шансів на успіх, доволі сильний удар хлопця розсік повітря, але був подібний до істеричної витівки зі сну, де можна робити все, аби відігнати ймовірну небезпеку. Втім самому Олексієві на мить здалося, що міцна щелепа людини у чорному трохи сіпнулася.

— Східцями! — пролунав голос Віллоу, змушуючи хлопця зірватися в бік вхідних дверей. 

Вже за мить він залишив квартиру, почувши, як з гуркотом зачинились броньовані двері. Віллоу також встигла опинитися по той бік зловісного коридору і якимось дивом примудрилась надійно зачинити їх за собою. 

Олексій озирнувся, побачивши, як дверним полотном рухається хитросплетіння помаранчевих ліній, утворюючи візерунок у вигляді кола, вздовж контуру якого вимальовуються букви невідомої йому мови, повільно кружляючи за годинниковою стрілкою.