Глава 3 Переслідувач

Чорна автівка зупинилась навпроти готелю і за кілька секунд, чоловік у пальто з піднятим коміром підійшов до центрального входу. Загадковий незнайомець торкнувся скляних дверей, відчувши, що потрібної йому особи у будівлі не має. Своєрідна мапа на долоні набула блідих кольорів, залишивши лише червону крапку, яка вказувала на місце перебування сірої автівки. Кривавий слід поволі зникав, даючи зрозуміти, що об'єкт втратив можливість пересування. 

Тим часом навколишню тишу розірвав гул сирени й з-за рогу з'явилася пожежна автівка. Хвилиною пізніше, блимаючи проблисковими маячками, перехрестям гайнуло поліційне авто, рушивши у напрямку парку. 

Чоловік у чорному зробив глибокий вдих і в його темних очах на мить спалахнули помаранчеві язики полум'я. Повернувшись до машини, переслідувач рушив у бік перехрестя. 

На місці пригоди вже працювали співробітники МНС, вкриваючи піною залишки вигорілого автомобіля. Представники феміди своєю чергою відокремлювали шлях до спаленої автівки відповідною стрічкою. 

— Перепрошую, але проїзд тимчасово закрито, вам доведеться скористатися об'їзною дорогою, — мовив один з поліціянтів, зауваживши чоловіка, що вийшовши з автівки. 

— Що сталося? — пролунав голос незнайомця. 

— Підпал, або самозаймання, авто спалахнуло посеред дороги. 

— Є загиблі? 

— Вибачте, серед пасажирів могли бути ваші знайомі? Якщо ні, прошу залишити місце події та скористатися об'їзним шляхом, — рішуче відповів поліціянт. 

— Мені потрібно дізнатись ім'я та адресу власника авто, — мовив чоловік у чорному. 

Поліціянт, що був готовий повторити наполегливому громадянину своє прохання, раптово змінився в обличчі. Блакитні очі сержанта немов скляні з покорою дивилися у бік незнайомця. 

— Ми щойно прибули, номерні знаки вигоріли й на цей час немає змоги отримати дані щодо власника транспортного засобу, — ніби жива лялька, звітував поліціянт. 

— Запам'ятай, — мовив чоловік, подумки назвавши поліціянтові номер автівки. 

— Як повідомити? — спокійно запитав патрульний. 

— Коли дізнаєшся, згадай про мене, цього буде достатньо. 

— Вас зрозумів, — відповів поліціянт, вирушивши у бік службової автівки, співрозмовник натомість попрямував до своєї. 

Під'їхавши до будівлі готелю, загадковий чоловік залишив машину, увійшовши до просторого холу. Показавши на рецепції фотокартку молодої брюнетки, він дізнався, що дівчина пред'явила документи, на ім'я Ольги Крамаренко, сплатила добову вартість одномісного номера, втім незабаром зникла. В правила готелю не входило розголошення інформації стосовно клієнтів, проте дивлячись у глибокі чорні очі неможливо було збрехати. 

«Олексій Воронов. Київ, вулиця Дніпровська Набережна сім, квартира…» — пролунало у підсвідомості. 

Патрульний виконав своє завдання, і на руці незнайомця почав вимальовуватися новий маршрут. 

В час, коли темрява остаточно заховала місто у своїх обіймах, від станції метро відправився потяг. У напівпорожньому вагоні сиділо двоє. Олексій заплющив очі, подумки жалкуючи, що скоріш за все його сон закінчиться раніше, аніж пригода, яка лише починалася. Віллоу натомість уважно вдивлялась у не численних пасажирів, що заходили на зупинках. 

«Обережно, двері зачиняються»… 

— Наступна кінцева, — мовив Олексій, розплющивши очі. — За три хвилини виходимо. 

— Гаразд, — коротко відповіла.

Залишивши вагон, молоді люди піднялися ескалатором, та пройшовши крізь скляні двері опинилися на площі.

— До річки далеко? — поцікавилась Віллоу. 

— Може краще автобусом? Чи за тобою із собаками женуться, — спокійно мовив хлопець. 

— Просто відведи нас, запитання потім, — відповіла. 

Минуло не більше ніж пів години, як Віллоу й Олексій вже стояли на березі Дніпра. 

— Красиво! Я вже і забув, як виглядають зорі, — із посмішкою зітхнув Олексій, поглянувши у вечірнє небо. — В дитинстві вони здаються ще яскравішими, а можливо діти просто більше цінують такі моменти. Коли не потрібно нікуди поспішати та попереду усе життя…

— Не сумуй, ти ще не раз їх побачиш, головне роби, що я кажу, — мовила дівчина. 

— Слухаюсь моя біла пані, — не зводячи очей з темної води, мовив Олексій. 

— Щоб не трапилось, зберігай спокій, — взявши хлопця за руку прошепотіла Віллоу.  

Олексій поглянув на дівчину, а коли знову відвернувся до річки - оторопів. За мить величезна хвиля заввишки із п'ятиповерховий будинок, накрила молодих людей, сховавши їх під товщею води.

В час, коли вітер гуляв порожнім нічним берегом, на протилежному кінці міста, поміж численних вулиць та будинків, чоловік у чорному доволі швидко відшукав потрібну адресу. Піднявшись на восьмий поверх він підійшов до вхідних дверей. 

— Ви до Воронових? Їх немає вдома. Ще вчора поїхали, — лунав з-за спини жіночий голос. 

Відчувши, що за дверима відсутні живі істоти, чоловік повернувся у бік пані, котра вийшла з сусідньої квартири. 

— Доброго вечора. Мені потрібен Олексій, це його помешкання? 

— А ви хто? — примружившись запитала сусідка.

— Я з поліції. Авто Олексія сьогодні ввечері знайшли поблизу міського парку, машина згоріла вщент, але на щастя людей в салоні не було, — відповів чоловік, діставши з кишені плаский, сріблястий прямокутник, проте в очах літньої жінки ця річ здалася нічим іншим, як посвідченням співробітника поліції. 

— Ой лишенько! Поїхали вони. Вже років з десять у відпустці не були, а тут Олексій їм подарунок до річниці зробив, путівки у теплі краї. 

— Чудовий син, — мовив незнайомець. 

— А сам він тут не мешкає, переїхав місяці два тому. Дайте пригадаю, це недалеко звідси, — опустивши очі мовила сусідка, намагаючись віднайти у пам'яті необхідну адресу. — Як же його… Згадала! — радісно вигукнув жінка та загадково чоловіка поряд вже не було.