Епілог. Своя вісь

Через дев’ять днів Єдиний Голос перестав називати Хартію підробкою.

Тепер її називали “документом, справжність якого потребує додаткового історичного тлумачення”.

Соня прочитала це повідомлення вголос і сказала:

— Значить, справжня.

Потім роздрукувала його й підшила до окремої папки.

На обкладинці написала:

ВОНИ ЗМІНЮЮТЬ ФОРМУЛЮВАННЯ.
НЕ ЗМІНЮВАТИ ФАКТИ.

Папка була вже третьою.

Першу ховали під старими актами списання обладнання.

Другу — у підвалі ремонтної бази.

Третю Остап тримав у металевій шафі разом із запасними ключами, батарейками й банкою згущеного молока, яку нікому не дозволяв відкривати.

— Це стратегічний резерв, — пояснював він.

Ніхто не знав, що саме: папка чи згущене молоко.

Можливо, обидва.

Купол №4 працював.

Не повністю.

Одна операційна й далі жила на резервному контурі. У сьомому боксі протікала стеля. Кавоварка остаточно померла, хоча Мороз двічі намагався оголосити їй реанімаційні заходи.

Тарас уже сидів.

Роман отримав новий інгалятор.

Аліса поговорила з матір’ю по відеозв’язку одинадцять хвилин, із яких перші три обидві тільки плакали й торкалися екрана.

Вісімдесят шість дітей з борту НО-417 перевели під нагляд спільної медичної групи.

Двадцять три імені ще встановлювали.

Руду дівчинку звали Нора.

Її впізнала сусідка з Маріана за жовтою кофтою й звичкою ховати великий палець у кулак.

Соня викреслила з реєстру:

Невідома дівчинка.

І написала:

Нора Величко, шість років.
Мати знайдена.

Потім довго дивилася на рядок.

— Добре, — сказала вона.

Цього разу слово не потребувало уточнень.

Давид усе ще перебував у порту.

Не на кораблі.

У тимчасовому медичному модулі під зовнішнім наглядом.

Мара говорила з ним тричі.

Першого разу зв’язок обірвався через сорок секунд.

Другого він сказав:

— Я знав, що ти знайдеш.

Мара відповіла:

— Не зазнавайся.

І плакала після дзвінка в коморі, щоб ніхто не бачив.

Третього разу Давид показав у камеру світлу латку на рукаві.

— Кофту поверну.

— Можеш лишити.

— Вона тепла.

— Я знаю.

Вони ще не знали, коли дітей відпустять.

Юристи говорили про процедури.

Комісії — про перевірки.

Північна Ось — про “неприпустимий зовнішній тиск”.

Мара більше не питала щогодини, коли Давид повернеться.

Тепер вона питала:

— Який наступний документ?

Це було не спокійніше.

Але корисніше.

Про Еліана Мора офіційно не повідомляли нічого.

У каталозі Міністерства його профіль зник.

Єдиний Голос більше не показував його фотографію.

У службовому реєстрі Холодару стояло:

Трудові відносини припинено.

Соня роздрукувала й це.

У своєму реєстрі написала:

Еліан Мор.
Архівіст.
Передав Хартію.
Затриманий.
Місце перебування встановлюється.
Не зник.

Через два дні в мережі з’явилося фото.

Нечітке.

Чоловік у темному одязі стояв біля вікна в будівлі внутрішньої безпеки.

Обличчя було видно погано.

Міг бути Еліан.

Міг не бути.

Файл зберегли в сімох місцях.

Весс не з’явився ніде.

Але на фасаді Міністерства історичної цілісності щоночі на кілька секунд спалахував рядок:

ІСТОРІЯ РОЗСУДИТЬ, ЯКЩО ЇЙ ДОЗВОЛЯТЬ.

Проєкцію гасили.

Наступної ночі вона з’являлася знову.

Хтось дозволяв.

Війна не закінчилася.

На півночі трималися чужі колони.

Маріан був напівзруйнований.

Сава повернувся на позицію.

Орест забрав із собою останній огірок і пообіцяв, що це “для моральної переваги”.

Марко сказав, що з таким запасом вони точно непереможні.

Стас знову поїхав між куполами.

Тимко зібрав із подряпаних деталей три малі передавачі.

Соня створила інструкцію, як вести подвійний реєстр так, щоб офіційна система не могла стерти людину разом із рядком.

Інструкцію передали в сімнадцять куполів.

Потім у двадцять три.

Потім перестали рахувати.

У медичному куполі №4 на дошці лишалися чотири написи:

НЕ ВІДДАВАТИ.
НЕ ЗАЛИШАТИ В ОДНОМУ МІСЦІ.
НАЗИВАТИ ІМЕНА.
ТРИМАТИ РАЗОМ.

Ніхто їх не стирав.

Навіть коли знадобилося місце для графіка чергувань.

Графік просто написали збоку.

Одного ранку Ніка вийшла з нічної зміни й побачила Ліру біля розбитого переходу.

Дівчинка сиділа на сходинці в куртці, яку Остап знайшов у гуманітарному ящику. Куртка була синя й майже за розміром.

Майже.

Поруч стояла жінка з перев’язаною рукою.

Худа.

Втомлена.

З обличчям, на якому страх уже встиг стати звичкою.

Мати Ліри.

Її знайшли в тимчасовому пункті на південній дорозі.

В іншому списку.

Під неправильно записаним прізвищем.

Без згадки про дитину.

Але в блокноті Остапа було:

Ліра.
Мама може називати її Лірусиком.
На правій долоні маленький шрам.
Дзиґа “Орбіта”.

Жінка сказала:

— Лірусик.

І цього вистачило.

Ліра спочатку не побігла.

Стояла й дивилася.

Наче боялася, що якщо ворухнеться, жінка зникне.

Потім зробила один крок.

Ще один.

А тоді кинулася до неї так сильно, що обидві мало не впали.

Остап відвернувся й почав дуже уважно перевіряти дверну ручку.

Соня сказала, що в нього щось з очима.

Він відповів:

— Пил.

У куполі пилу справді було багато.

Ніка не сперечалася.

Тепер Ліра сиділа між матір’ю й Остапом і крутила “Орбіту” на бетонній сходинці.