9. Дві секунди на екрані

О шостій двадцять три Єдиний Голос показав дітей.

Не одразу.

Спершу був чоловік у темному кітелі. Він стояв перед картою Оріяни й говорив про стабілізацію, контроль і відновлення нормального життя. За його спиною північні сектори світилися спокійним блакитним кольором.

Міста, по яких били четверту добу, на карті виглядали охайно.

Без диму.

Без вирв.

Без людей, які дзвонили в купол №4 і називали прізвища тих, хто не доїхав.

Мара сиділа за стійкою, поклавши голову на складені руки. Вона не спала. Просто тримала очі заплющеними, поки Соня переносила нічні звернення в реєстр.

На столі лежав аркуш:

ДАВИД ЖИВИЙ

Знак питання так і не повернули.

Ліра спала в першому боксі. Остап сидів поруч, притулившись спиною до стіни. Його підборіддя опустилося на груди, блокнот лежав на коліні, але рука все ще тримала олівець.

Тимко працював у підвалі.

Сава, Марко й Орест спали в різних позах, які мали дуже віддалений стосунок до медичних рекомендацій.

Ніка перевіряла ранкові призначення, коли звук термінала змінився.

У Єдиного Голосу була своя інтонація для хороших новин.

Тепла.

Майже домашня.

Такою інтонацією нормальні люди говорять: “Діти вже поїли” або “Ми дісталися”.

Диктор сказав:

— Північна Ось продовжує гуманітарну місію із захисту неповнолітніх, евакуйованих із зон діяльності радикальних формувань.

Мара підняла голову.

На екрані з’явилася біла будівля.

Широкі вікна. Світлі коридори. Чисті ліжка. Жінки у світлих халатах розкладали по столах фрукти й пляшки води.

Діти малювали.

Діти їли.

Діти сиділи на ліжках під новими ковдрами.

У нижньому кутку екрана був напис:

ЦЕНТР ТИМЧАСОВОЇ РЕІНТЕГРАЦІЇ НЕПОВНОЛІТНІХ.
СІРИЙ ПОЯС.

Мара встала.

Стілець відлетів назад і вдарився об стіну.

— Тимко!

Ніка вже йшла до екрана.

— Не кричи. Запис.

Соня натиснула кнопку збереження трансляції.

На екрані камера повільно рухалася вздовж великої кімнати.

Світлі стіни.

Ряди столів.

Діти різного віку.

Хтось тримав олівець.

Хтось дивився в тарілку.

Хтось сидів надто прямо.

Диктор говорив:

— Врятовані діти Оріяни перебувають під надійним гуманітарним супроводом. Тимчасова реінтеграція забезпечує їхню безпеку, психологічну стабілізацію та повернення до природного культурного середовища…

Ніка дивилася не на фрукти.

Не на чисті ковдри.

На дітей.

Їх було не менше сорока.

І в кімнаті не рухався жоден рот.

Ніхто не говорив із сусідом.

Ніхто не сміявся.

Ніхто не вередував через їжу.

Ніхто не штовхав іншого ліктем.

Сорок дітей сиділи в одному приміщенні тихіше, ніж дорослі пацієнти в куполі після відбою.

— Звук прибрали? — спитала Соня.

— Може бути, — сказала Ніка.

Але знала: справа не тільки у звуці.

Діти не дивилися одне на одного.

Дивилися в стіл або в простір перед собою.

Наче їм уже пояснили, куди можна дивитися.

Камера пройшла повз перший ряд.

Другий.

Третій.

Мара раптом перестала дихати.

На екрані був хлопець.

Темне волосся.

Худа шия.

Світла смуга на рукаві темної кофти.

Він сидів третім від вікна й дивився не в камеру, а трохи вбік.

Усього дві секунди.

Потім камера пішла далі.

— Назад, — сказала Мара.

Соня не встигла.

Трансляція була наживо.

— Я записую.

— Назад!

— Мара.

— Це він.

Голос був рівний.

Не гучний.

Рівний, як дріт під напругою.

На екрані вже показували маленьку дівчинку з новою лялькою. Жінка в білому халаті гладила її по голові. Дівчинка не дивилася на жінку.

Мара обійшла стійку.

— Соню, поверни.

— Запис зберігається.

— Зараз.

— Дай їй закінчитися, інакше можемо втратити файл.

Мара схопилася за край столу.

Ніка стала між нею й терміналом.

— Він не зникне з запису.

— А якщо вони зараз його приберуть?

— З цього кадру — ні.

— Ви не знаєте.

— Не знаю. Але якщо зірвемо запис, у нас не буде навіть кадру.

Мара дивилася на неї.

Потім прибрала руки.

— Добре.

Трансляція тривала ще дві хвилини сорок секунд.

Показали спальню.

Санвузол.

Кімнату для “психологічної адаптації”, де на стіні висіла карта Північної Осі.

Оріяна на карті була позначена тим самим кольором, що Холодар.

Без кордону.

Показали клас.

На дошці було написано:

СПІЛЬНА ІСТОРІЯ — СПІЛЬНЕ МАЙБУТНЄ

Діти переписували фразу в зошити.

Один хлопчик тримав ручку лівою рукою. На правій був бинт.

Медичний бинт.

Брудний по краю.

Ніка зробила позначку.

Показали виховательку.

Вона усміхалася.

— Наше завдання — повернути дітям відчуття безпеки, звільнити їх від радикальних міфів та допомогти знову відчути себе частиною великої культурної родини.

За її спиною хлопець років дев’яти зім’яв аркуш.

Чиясь рука з-за кадру торкнулася його плеча.

Хлопець одразу розправив папір.

— Бачили? — спитала Соня.

— Так, — сказала Ніка.

Трансляція закінчилася кадром, де діти стояли біля прапора Північної Осі.

Диктор сказав:

— Усі неповнолітні забезпечені необхідним доглядом. З міркувань безпеки контакт із родичами, які можуть перебувати під впливом радикальних формувань, тимчасово обмежено.

Екран повернувся до карти.

Соня одразу відкрила запис.

— Тимко!

Цього разу закричала вона.

З підвального коридору озвалося: