8. Після коридору

Ніка прокинулася о п’ятій сорок на розкладці в кімнаті персоналу й три секунди не розуміла, де вона.

Потім згадала.

Купол.

День третій.

Стеля над нею була сіра від аварійного світла. На сусідньому стільці лежав складений халат, на підлозі — один черевик. Другий Ніка знайшла під розкладкою. Мабуть, зняла їх уві сні. Або перед сном. Різниці не було.

Вона сіла.

Тіло відгукнулося одразу всім: спиною, шиєю, лівим коліном, долонями, які пекли від антисептика. У роті було сухо й гірко, наче вона всю ніч жувала паперові медичні форми.

Ніка вдягла куртку поверх футболки й вийшла в коридор.

Запах був той самий, тільки густіший: антисептик, стара їжа, заряджені комунікатори, мокрий одяг і щось кисле від людей, які давно не мили волосся. Купол не був розрахований на стільки тіл. Повітря знало це раніше за адміністрацію.

Аварійне освітлення працювало на половинній яскравості. Тимко казав: треба економити до ранку.

Ранок настав.

Електрика — ні.

У вестибюлі хтось спав на лавці, накритий пледом. З-під пледа стирчали кросівки.

Стас.

Він повернувся вчора о вісімнадцятій п’ять.

Живий.

Із трьома людьми в машині: старою жінкою та двома підлітками, братом і сестрою. Майже без речей. Без решти тих, по кого їхав.

Зайшов у купол, сів просто на підлогу й довго нічого не казав.

Лише коли Тимко дав йому воду, прошепотів:

— Вони зупиняли всіх.

Потім замовк.

На дошці оголошень досі висів аркуш із повідомленням про коридор.

Слово “безпечного” було перекреслене однією чорною лінією.

Мара провела її рівно. Без злості. Без поспіху.

Тепер там було написано:

Відкриття цивільного коридору з міста Маріан.

Ніхто аркуша не зняв.

Ніка теж не збиралася.

Вона пройшла бокси.

Галя спала на боці, хоч ребра цього не схвалювали. Підлітки, яких привіз Стас, лежали в сьомому боксі: сестра біля стіни, брат ближче до дверей. Навіть уві сні він лишився між нею та коридором.

Стара жінка не спала.

Лежала з відкритими очима й дивилася в стелю. Коли Ніка зупинилася в дверях, вона повільно повернула голову.

— Не спиться? — спитала Ніка.

Жінка похитала головою.

— Болить?

— Ні.

— Нудить?

— Ні.

— Дихати важко?

— Ні.

Медично це було добре.

Людськи — нічого не означало.

— Води?

— Не хочу.

Ніка вже збиралася йти, коли жінка спитала:

— Ви записали, звідки ми?

— Маріан. Вулиця Вітряна.

— Будинок дев’ятнадцять.

— Записали.

— І що син моєї сусідки лишився там?

Ніка мовчала.

Не тому, що не знала відповіді. Тому що не була певна, чи Соня вже встигла внести це в реєстр.

— Перевірю.

Жінка кивнула.

— Його звати Павло Климчук. Тридцять сім. У сірій куртці. Він ногу підвернув, далеко не піде.

Ніка повторила:

— Павло Климчук. Тридцять сім. Сіра куртка. Травма ноги.

— Не травма. Підвернув.

— Це теж травма.

— Він скаже, що ні.

— Запишемо з урахуванням характеру.

На обличчі жінки щось ворухнулося.

Не усмішка.

Місце, де вона могла б бути.

— Його всі Пашкою кличуть, — додала вона. — А в документах Павло.

— Запишемо обидва варіанти.

Тільки після цього жінка заплющила очі.

Ніка вийшла.

О шостій почалися дзвінки.

Перший прийняла Соня.

Вона вже сиділа за стійкою, хоча Ніка не знала, чи Соня взагалі лягала. Волосся було зібране тим самим вузлом, тільки тепер із нього стирчало більше пасом. Перед нею стояла чашка з чимось темним.

— Це кава? — спитала Ніка.

— Ні.

— Що?

— Не знаю. Але воно тепле й не рухається. Це вже два плюси.

Термінал завібрував.

Соня прийняла виклик.

— Медичний купол №4. Говоріть.

Жіночий голос був тихий і рівний.

Так говорять люди, які тренувалися не кричати, щоб їх не визнали істеричними й не відключили.

— Мій чоловік мав вийти через коридор учора о шістнадцятій. Він був у списку під номером сто сорок два.

Соня відкрила файл.

— Прізвище.

— Черненко. Олег Черненко. П’ятдесят один рік. Він після операції, кульгає. У нього синя куртка. Я дзвонила всю ніч.

— Коли говорили востаннє?

— О п’ятнадцятій сорок сім. Він сказав, що колону вже формують.

— Де саме?

— Площа Старого Порту.

— Хто був із ним?

— Сусід. І ще жінка з дитиною, але я не знаю їхніх імен.

Соня писала.

— Ваше ім’я й контакт.

Жінка назвала.

— Ви знаєте, де він? — спитала вона.

Соня не відповіла одразу.

Ніка стояла поруч і бачила, як її палець завис над клавішею.

— Ні, — сказала Соня. — Але тепер ми знаємо, що маємо його шукати.

— А де він числиться?

— Зараз — у нас.

Жінка на тому кінці мовчала.

— Що це означає?

Соня подивилася на Ніку.

— Що він не зник.

Після дзвінка вона відкрила нову таблицю.

Назвала її:

КОРИДОР. НЕ ПРИБУЛИ.

— Занадто прямо, — сказала Ніка.

— Хочеш бюрократично?

— Хочу так, щоб не видалили при першій перевірці.

Соня подумала.

Перейменувала:

НЕПІДТВЕРДЖЕНИЙ СТАТУС ПІСЛЯ МЕДИЧНОГО ПЕРЕМІЩЕННЯ.

— Тепер виглядає так, ніби ми дуже заклопотані й нудні, — сказала вона.

— Ідеально.

Другий дзвінок прийшов за чотири хвилини.

Потім третій.

До сьомої їх було одинадцять.

До восьмої — двадцять сім.

Хтось називав номер у списку.

Хтось не знав номера.

Хтось знав лише, що мати пішла до площі після обіду.

Хтось казав:

— Він мав бути в третій колоні.

Або:

— Їх посадили в білий автобус.