7. Коридор

До десятої ранку група медичного переміщення так і не приїхала.

О шостій рівно Ніка стояла біля стійки, Соня тримала відкритим офіційний пакет документів, Остап — двері, а Лерик удавав, що перевіряє журнал і зовсім не дивиться на годинник кожні двадцять секунд.

О шостій три надворі загуркотів двигун.

Усі завмерли.

Мара стала поруч із першим боксом. Ліра сиділа на кушетці, загорнувшись у чужу кофту, й дивилася на двері.

Остап зняв ланцюжок.

Але замість представників Північної Осі до купола ввалився фельдшер у мокрій куртці.

— Четверо, — видихнув він. — Троє з позиції, один цивільний. Двоє ходять, двоє не дуже.

За ним внесли старого з пораненою ногою.

Потім зайшов великий чоловік, який тримався за плече й наполягав, що це “подряпина”, хоча рукав уже потемнів від крові. За ним — молодший, із перев’язаною рукою та банкою солоних огірків, притиснутою до живота.

Останнім увійшов худий чоловік у мокрій куртці.

Без видимої рани, але з таким обличчям, ніби частину ночі йому доведеться пояснювати собі ще багато років.

— Хто старший? — спитала Ніка.

— Залежить, хто питає, — відповів він.

— Лікарка, яка вирішує, кого класти першим.

— Тоді старший Марко. Він найбільший.

Чоловік із плечем сказав:

— Сава командував.

— Я не командував, — заперечив худий. — Я голосніше за всіх нервував.

— І говорив, що робити.

— Професійна деформація. Я вчитель.

Ніка подивилася на банку в руках молодшого.

— Це медичне обладнання?

— Харчова підтримка, — відповів той. — Орест.

— Банку на стійку. Себе — у другий бокс.

— Там три огірки.

— Вони почекають.

— Ми за них відповідальні.

— Тоді поставте так, щоб Соня не з’їла.

Соня підняла голову від паперів.

— Я чула.

— Я на це й розраховувала.

Лерик забрав Ореста. Мороз вийшов оглядати Маркове плече. Старого повезли в операційну.

Сава лишився у вестибюлі.

— Ви поранені? — спитала Ніка.

Він подивився на власні руки.

Долоні були подряпані, під нігтями — чорна земля.

— Ні.

— Голова болить?

— Так.

— Нудота?

— Трохи.

— Втрачали свідомість?

— Не встиг.

— Це не відповідь.

— Тоді ні.

Ніка посвітила йому в очі.

Зіниці реагували.

— Сядьте. Лерик вас огляне.

— Мені треба повернутися.

— Куди?

— На позицію.

— Ні.

— Там людей мало.

— А тут людей багато. І всі чомусь вважають, що їхня відсутність свідомості — це приватна справа.

Сава хотів заперечити.

Ніка вже відійшла.

О шостій дев’ятнадцять прийшло повідомлення:

У зв’язку з уточненням безпекової ситуації прибуття групи медичного переміщення тимчасово відкладено. Очікуйте подальших розпоряджень.

— “Тимчасово відкладено”, — прочитала Соня. — Навіть не запізнюються. Просто час неправильно організований.

Ніка взяла журнал і записала:

Група не прибула.

Без пояснень.

Без припущень.

Факти мали цінність саме тоді, коли всі навколо намагалися замінити їх формулюваннями.

До десятої Марка й Ореста зашили. Старого залишили під наглядом. Сава сидів у вестибюлі з пластиром на щоці та кухлем води, який тримав уже хвилин двадцять, але так і не випив.

Ліра кілька разів визирала з боксу.

На третій раз Сава помітив її й сказав:

— Там у банці лишився один огірок.

Ліра не відповіла.

— Не раджу, — додав він. — Пересолений.

Дівчинка ще секунду дивилася на нього.

Потім сховалася.

О десятій три головний термінал коротко пискнув.

Соня відкрила повідомлення.

Офіційне.

З печаткою координаційної служби й підписом відомства, про яке Ніка раніше не чула.

За домовленістю з гуманітарними спостерігачами Північна Ось оголошує відкриття безпечного цивільного коридору з міста Маріан.

Евакуація цивільних, поранених, дітей та осіб похилого віку.

Рух — із 14:00 до 20:00 за місцевим часом.

Збірний пункт — площа Старого Порту.

Гарантується безпечний прохід.

Соня прочитала вголос.

У вестибюлі стало тихо.

Лише на кілька секунд.

Потім усі заговорили одночасно.

Галя, жінка з ребрами, сіла на ліжку й закрила рот рукою. Дід із клітчастою сумкою підвівся так різко, що похитнувся. Хтось із маріанської групи заплакав — не ховаючись, не витираючи обличчя, ніби сльози також не мали часу на пристойність.

Одразу кілька людей почали набирати номери.

Зв’язок не відповідав.

Вони набирали знову.

Мара стояла біля стіни й читала повідомлення з Соніного термінала.

Ніка читала поруч.

Її погляд зупинився на одному слові.

Гарантується.

Ким?

Північна Ось гарантувала людям безпеку від Північної Осі.

— Це пастка, — сказала Ніка.

Не як офіційний висновок.

Просто вголос.

— Може, ні, — відповіла Соня.

— Може.

Сава поставив кухоль на підлогу.

— Коридор буває безпечним після того, як остання машина доїхала, — сказав він. — До того це просто дорога з гарною назвою.

Мара обернулася до Ніки.

— Якщо через коридор підуть люди, серед них може бути хтось, хто бачив Давида.

— Може.

— Я хочу поїхати до пункту прийому.

— Ні.

— Ніко Андріївно…

— Мара.

Ніка подивилася на неї.

— Якщо ти приїдеш туди й почнеш питати про хлопця, якого забрали на гармонізаційний контроль, ти сама поясниш, хто ти, звідки й чому тебе потрібно перевірити. Що буде далі, я не знаю. Але добрим воно не буде.

— А якщо я не питатиму?

— Ти поїдеш туди й не питатимеш про Давида?

Мара стиснула щелепи.

Не відповіла.

Ніка підійшла ближче.

— Тут прийматимуть людей. Якщо хтось щось бачив, він приїде сюди або в інший купол. Ти потрібна тут.