5. Позиція, яку не мали втримати

Двері відчинилися.

Першим зайшов холод.

Прослизнув під халат Ніки, торкнувся мокрим пальцем попереку, приніс із вулиці запах дощу, металу й чужої машини, яка працювала біля входу, не вимикаючи двигуна.

Потім увійшли люди.

Троє.

Чоловік у сірому пальті — без зброї, принаймні видимої. Тонкий службовий термінал у руці, чисті черевики, волосся акуратно зачесане назад. На лівому рукаві — біла пов’язка з темним знаком Північної Осі.

За ним — двоє у формі.

Такі самі пов’язки.

Один старший, широкий у плечах, дивився не на людей, а на двері, коридори й кути. Другий — зовсім молодий. Йому міг бути двадцять один. Або дев’ятнадцять. Обличчя втомлене, підборіддя в дрібних висипах, ремінь на формі затягнутий надто туго.

Ніка почула, як у першому боксі щось коротко скрипнуло.

Не обернулася.

Остап стояв біля дверей і не відходив. Соня — за стійкою. Лерик застиг трохи далі з карткою пацієнта в руці. Тимко був біля щитка, схрестивши руки на грудях так, ніби просто чекав, коли йому дозволять закінчити роботу.

Чоловік у сірому пальті оглянув приймальню.

Погляд ковзнув по людях, балонах біля стіни, кабелю, дошці.

Затримався на написі.

НЕ ВІДДАВАТИ

Нічого не сказав.

Поки що.

— Старша зміни? — запитав він.

— Я, — відповіла Ніка.

— Ім’я, посада.

— Ніка Ярош. Лікарка. Виконувачка обов’язків керівника медичного купола на час надзвичайного режиму.

Це було довше, ніж потрібно.

Але довгі назви посад іноді працюють краще за замки. Люди з терміналами поважають слова, які треба вносити в кілька граф.

Чоловік торкнувся екрана.

— Представник Тимчасового гуманітарного управління Північної Осі. Перевірка виконання розпорядження про автономні джерела живлення, реєстрацію пацієнтів і захист неповнолітніх без супроводу.

— Ваше ім’я? — спитала Ніка.

Він підняв очі.

На мить у його обличчі з’явилося здивування. Не образа. Просто люди рідко просили назватися тих, хто приходив із наказами.

— Інспектор Ренн.

— Документ.

Молодий у формі ворухнувся.

Старший — ні.

Інспектор Ренн витяг посвідчення й потримав перед Нікою. Не віддав у руки.

Вона прочитала прізвище, номер, назву відомства. Запам’ятала не все, але зробила вигляд, що все.

— Мета перевірки мені зрозуміла, — сказала вона. — У нас діє медичний режим. Зброя залишається при вас, але руки тримаєте так, щоб пацієнти її не бачили. У бокси — тільки після мого дозволу.

Молодий у формі подивився на старшого.

Той ледь помітно повів плечем.

Ренн усміхнувся.

Усмішка була коротка й професійна.

— Лікарко Ярош, ми не прийшли заважати вашій роботі.

— Тоді ми швидко закінчимо.

— Саме на це я сподіваюся.

Він ступив до стійки.

Соня вже поклала перед собою офіційну папку. Внутрішньої не було видно. Вона зникла так чисто, ніби ніколи не існувала.

— Звіт, — сказав Ренн.

Соня простягнула аркуші.

Він читав мовчки. Не поспішав. Проводив пальцем по рядках, іноді торкався термінала й щось звіряв.

За його спиною двигун надворі працював рівно.

Ліра не видавала жодного звуку.

Ніка знала, що дівчинка бачить пов’язки. Знала, що сидить у першому боксі й, найімовірніше, затиснула долоні між колінами, як робила, коли намагалася не тремтіти.

Не можна було озирнутися.

Іноді подивитися на людину — означає показати іншим, де саме вона.

— У вашому звіті не вказано обсяг палива, — сказав Ренн.

— Мінімальний запас для підтримання життєво необхідних функцій.

— Це формулювання. Я запитав про кількість.

— Кількість змінюється.

— Як швидко?

— Щохвилини, якщо працює апаратура.

Він підняв на неї очі.

— Лікарко Ярош.

— Інспекторе Ренн.

Остап тихо втягнув повітря носом.

Соня дивилася в папери. Тимко — у щиток. Лерик намагався не кліпати надто часто.

Ренн поклав звіт на стійку.

— Ви маєте автономний генератор, який не внесено в центральний реєстр.

— Маємо тимчасове медичне джерело живлення.

— Серійний номер.

— Документи оформлюються.

— Я хочу оглянути обладнання.

— Для чого?

— Для реєстрації.

— Ви інженер?

— Ні.

— Тоді обладнання огляне наш технік.

Ренн перевів погляд на Тимка.

— Ваш працівник?

Тимко не поспішав відповідати.

— Волонтер, — сказала Ніка. — Привіз гуманітарну допомогу.

— Документи на обладнання?

— Є, — сказав Тимко.

— Покажіть.

Тимко дістав зім’ятий аркуш.

Ренн узяв його двома пальцями, ніби папір уже встиг учинити щось підозріле.

— Останнє обслуговування чотири роки тому.

— Тому я й стою біля нього, а не святкую вдома, — відповів Тимко.

Ніка подивилася на нього.

Він згадав її прохання не жартувати.

Принаймні це не був жарт.

Ренн повернув аркуш.

— Обладнання підлягає централізованому розподілу.

— Воно вже розподілене, — сказала Ніка. — На операційну, реанімацію і кисневу підтримку.

— Це буде визначено після оцінки загальної потреби району.

— У мене пацієнт після торакальної операції. Ще один після втручання. Двоє на кисні. Якщо ви забираєте живлення, я хочу письмове розпорядження з вашим особистим підписом і підтвердженням, що ви приймаєте відповідальність за наслідки.

Тиша була короткою.

Але справжньою.

Ренн подивився на неї вже інакше.

Не як на медичну працівницю, яка ще не зрозуміла нового порядку.

Як на людину, яка зрозуміла надто добре.

— Ніхто не говорить про негайне вилучення.

— Тоді це питання закрите.

— Тимчасово.

— У медицині все тимчасово. Навіть життя.

Лерик опустив очі.

Ніка не знала, чи через фразу, чи щоб не видати страх.