4. Ті, хто тримає світло

О двадцять першій сорок сім аварійне освітлення в коридорі блимнуло тричі й перейшло в режим половинної яскравості.

Не згасло.

Просто стало слабшим.

Але в медичному куполі люди помічали такі речі швидше, ніж більшість новин. Світло тут було не зручністю. Світло було диханням, монітором, стерильним полем, теплим розчином у крапельниці, можливістю побачити, чи синіють губи в пацієнта.

Ніка саме міняла крапельницю в другому боксі. Галя, жінка з ребрами, п’ятдесят два роки, вчителька з Маріана, яка евакуювалася без чоловіка, бо той залишився доглядати матір, підняла очі до стелі.

— Світло гасне? — спитала вона.

Спокійно.

Як людина, яка за останню добу вже перестала витрачати сили на здивування.

— Ні, — сказала Ніка. — Просто резерв.

Вона закріпила трубку, перевірила швидкість інфузії й поправила край ковдри.

— Обладнання працює. Ви цього не відчуєте.

Галя подивилася на неї.

— А ви?

Ніка не відразу відповіла.

Коридор за склом став сірішим. На посту миготіли термінали. Десь у глибині купола коротко клацнув перемикач, і вентиляція перейшла на інший звук — нижчий, глухіший, наче будівля стиснула зуби.

— Я звикну, — сказала Ніка.

Галя кивнула, ніби це була нормальна відповідь.

Можливо, тепер нормальними ставали саме такі відповіді.

Ніка вийшла в коридор і знайшла Остапа біля щитка. Він стояв перед відкритою панеллю з паперовим блокнотом у руці й дивився на лампочки так, ніби вони були пацієнтами, які вперто не хотіли говорити, де болить.

— Що?

— Основна мережа просіла, — сказав він, не обертаючись. — Не впала. Образилася.

— Мені потрібна не психологія мережі, а цифри.

— Цифри теж сумні. Старий генератор підхопив, але довго так не витягне. Якщо тримати все як зараз — години чотири. Якщо економити — більше.

— Операційна?

— Операційна лишається. Її не чіпаємо.

— Ростислав?

— Підтримка тримається. Мороз уже знає. Матюкається тихо, значить, поки контрольовано.

Ніка подивилася на панель.

— Що вимикаємо?

Остап перегорнув сторінку блокнота. Там уже були списки: вода, балони, пацієнти, переносні лампи, хто де лежить, хто може йти сам, хто ні. Його почерк був великий, кривий, але вперто розбірливий.

— Обігрів у порожніх приміщеннях. Частину коридорного світла. Зарядні точки — тільки для службових терміналів і пацієнтів. Кухню — мінімум.

— Кавоварку?

Остап нарешті повернув голову.

Це не був протест. Просто уточнення масштабу катастрофи.

— Кавоварку теж, — сказала Ніка.

— Ясно, — сказав він. — Значить, уже серйозно.

Вона майже всміхнулася.

Майже.

На дошці приймальні досі висіли її колонки після повідомлення комендатури.

Транспортабельні.

Нетранспортабельні.

Потребують постійного нагляду.

Діти без супроводу.

І збоку — жирна, нерівна лінія, проведена чорною рукою Ніки, та напис:

НЕ ВІДДАВАТИ

Маркер уже висох, але слова ніби все одно лишалися вологими. Свіжими. Небезпечними.

Соня сиділа за стійкою з таким обличчям, яке в мирний час означало б “не підходити, бо вб’ю”, а зараз означало “якщо підійдеш без справи, справді вб’ю, і всі мене зрозуміють”.

Перед нею лежали дві стопки паперів.

Одна — офіційна. Акуратна, із порожніми графами, які дуже хотіли стати повними.

Друга — внутрішня. Зім’ята, перекладена кольоровими наліпками, написана місцями від руки, місцями роздрукована на старому принтері, який після кожної сторінки кашляв, ніби сам був пацієнтом.

— Що в офіційний реєстр? — спитала Соня, не піднімаючи голови.

— Медичний мінімум.

— Вони просили повні списки.

— Я чула.

— І дітей без супроводу окремо.

Ніка подивилася на перший бокс.

Двері були напівпрочинені. Ліра сиділа на кушетці, ноги підтягнуті під себе, синя дзиґа “Орбіта” в долонях. Вона не крутила її. Просто тримала.

— Ліра К. — без документів, — сказала Ніка. — Стан після стресової реакції. Потребує спостереження. Даних для передачі немає.

Соня підняла голову.

— “Даних для передачі немає”?

— Саме так.

— Це правда?

— Це медично достатня правда.

Соня дивилася на неї кілька секунд.

Потім кивнула й записала.

— Давид Терен? — тихо спитала вона.

Мара сиділа біля дальньої стіни в кімнаті персоналу. Звідси її не було видно, але Ніка знала, що вона там. Не спить. Не лежить. Сидить на розкладному кріслі, тримає заряджений комунікатор і дивиться на екран так, ніби може силою витягнути з нього брата.

Запит щодо Давида досі висів відкритим.

Відповідь, яка прийшла годину тому, не була відповіддю.

“Переміщений для додаткової перевірки”.

Чотири слова, у яких не було ні місця, ні часу, ні живої людини.

Тільки службова чистота.

— Давид не наш пацієнт, — сказала Ніка.

Соня стиснула губи.

— Він Марин брат.

— Я знаю.

— Але не наш пацієнт.

— Саме тому вони не отримають його через наш реєстр.

Соня опустила очі до паперів.

— Добре.

Добре не було.

Але “добре” іноді означало: я зрозуміла, що брехати доведеться акуратно.

О двадцять другій п’ятнадцять хтось із силою смикнув вхідні двері.

Не натиснув кнопку. Не постукав.

Саме смикнув. Кілька разів поспіль, наче двері були особисто винні в тому, що відчиняються не в той бік.

Потім із вулиці долинув голос — не дуже гучний, але виразний:

— Та відчинись ти, бісова…

Остап уже був біля входу.

— Хто?

— Якщо я скажу “доставка щастя”, ви повірите?

— Ні.

— Тоді генератор.

Соня підійшла й відчинила двері на ланцюжок.

На порозі стояв чоловік років тридцяти п’яти, може сорока. Куртка заляпана мастилом або чимось дуже схожим. Під лівим оком сіріла стара втома, під правим — свіжа подряпина. У руках він тримав два великі акумулятори, ще один був затиснутий під пахвою, на плечі висів кабель, намотаний так, як намотують люди, які дуже поспішають і вже давно перестали вірити в акуратність.