2. Ранок, який не мав настати

Руки були чисті. Це вже щось.

Вода з крана текла холодна, з металевим присмаком. Ніка терла шкіру довше, ніж треба, ніби хотіла змити не тільки кров, а й саму ніч. Пальці почервоніли, між кісточками защипало.

Біль прибирає туман у голові.

Вона закрутила кран, витерла руки паперовим рушником і тільки тоді зрозуміла, що спина болить так, ніби її всю ніч тримали не м’язи, а чиста впертість.

Операція тривала три години двадцять хвилин.

Ростислав вижив.

Пневмоторакс підтвердився, дренаж поставили вчасно. Кровотечу взяли під контроль. З головою все було складніше: черепно-мозкова травма могла поводитися пристойно рівно до тієї миті, коли всім ставало пізно.

Мороз вийшов із операційної за нею. Халат на грудях мокрий від поту, волосся стирчить, очі червоні, але руки вже знову чисті. Він умів мити руки так, ніби це була не гігієна, а спосіб не розвалитися.

— Закрили, — сказав він. — Дренаж працює. Тиск тримається.

— Прогноз?

Мороз хмикнув.

— Обережний. Якщо не піде набряк — витягнемо.

У їхній роботі слово “витягнемо” завжди звучало не як обіцянка, а як борг.

— Стабільний?

— Стабільний.

Стабільний — це вже добре.

Більше Мороз нічого не обіцяв. І правильно.

Ніка кивнула й пішла коридором.

У першому боксі було тихо.

Ліра спала на кушетці, зіщулившись у куртці й брудних кросівках. Обличчя в неї було сіре від утоми, подряпини на лобі вже підсохли. Синя дзиґа «Орбіта» лежала під долонею. Навіть уві сні пальці не розтискалися до кінця.

Остап сидів поруч на низькому табуреті.

Великий, важкий, із червоними від недосипу очима. Не спав. Не сюсюкав. Не намагався накрити малу ковдрою до носа й розповідати, що все буде добре.

Просто сидів поруч і нікуди не йшов.

Ніка зупинилася в дверях.

— Прокидалася?

— Раз, — тихо сказав Остап. — Попросила води. Потім знову “мамо”. Я сказав, що шукаємо.

— Це брехня.

— Знаю.

Ніка подивилася на Ліру. На дзиґу під її долонею.

— Зараз це бинт, — сказала вона. — Потім розберемося.

Остап кивнув.

— Назвалася Лірою. Більше нічого не сказала.

— Добре.

Він глянув на неї так, ніби хотів уточнити, що саме в цьому “добре”. Не уточнив.

Купол №4 гув своїм ранковим гулом: генератор у підвалі, вентиляція, вода в трубах, тихі кроки за стінами, чужі голоси, які намагалися не зриватися. Після ночі все здавалося трохи чужим. Навіть стіни. Навіть запах антисептика.

Соня вже була на посту. Волосся зібране абияк, на комірі пляма кави, перед нею — три стоси паперів і два термінали. Один завис, другий блимав повідомленнями так нервово, ніби теж хотів звільнитися.

Біля стіни стояли кисневі балони. Позначені. Перевірені. Хтось приніс ящик води в пластикових пляшках і поставив під стійкою. На дошці приймальні все ще висів нічний запис Ніки:

1 критичний.
3 середні.
Час — 70 хв.

Нижче Остап уже дописав своїм великим кривуватим почерком:

вода
балони
вхід не забивати
дітей не губити

Ніка подивилася на останній рядок.

— Остап писав?

Соня навіть не підняла голови.

— А хто ще в нас такий поет?

Ніка майже всміхнулася.

На головному терміналі висіли ранкові повідомлення. Вона відкрила їх у хронологічному порядку.

Сектори 3, 7, 14, 21, 22 — підтверджені удари.

Додалися 8, 9, 11, 17 і 30.

Транспортний вузол «Серце-Схід» — пошкоджено, рух призупинено.

Станція зв’язку «Купол-Центр» — часткова втрата сигналу.

Резервна підстанція С-4 — аварійний режим.

Колони Північної Осі підтверджені на трьох під’їздах до Серце-Міста.

Потім — повідомлення міської адміністрації:

«Ситуація залишається під контролем. Цивільне населення закликають зберігати спокій, не поширювати чутки та дотримуватися вказівок координаційних служб».

Ніка прочитала двічі. “Під контролем” у таких повідомленнях зазвичай означало одне з двох: або вони не знають, що відбувається, або знають і не збираються казати.

Чужий рядок про Комендатуру Північної Осі більше не повторився.

Це не заспокоювало. Це означало тільки одне: або збій прибрали, або вже не вважали за потрібне ховатися.

Ніка відкрила офіційну трансляцію Єдиного Голосу Холодару.

Зображення підтягувалося повільно. Зв’язок кульгав. Зате звук пішов одразу — чистий, рівний, майже ніжний.

Чоловік у темному кітелі говорив так, ніби читав дітям перед сном інструкцію до пожежної евакуації.

— Північна Ось не веде війни з населенням Оріяни. Те, що ви спостерігаєте, є вимушеною гуманітарною операцією з повернення Орбіти до її природного історичного балансу. Гармонізація орбітальних відносин здійснюється для захисту спорідненого населення від радикальних елементів. Цивільній інфраструктурі, медичним закладам та житловим кварталам нічого не загрожує за умови відсутності спротиву…

Ніка вимкнула звук.

Їй потрібно було чути інше: гул генератора, кашель у коридорі, писк монітора, Остапові кроки, Соню, яка комусь тихо й жорстко пояснювала, що “не знаю” не є відповіддю в реєстраційній формі.

Вона ввімкнула кавоварку.

Стара машина хрипко загарчала, ніби теж була проти гармонізації, але за кофеїн. З тонкого носика потекла чорна рідина з запахом горілого пластику й відчаю.

Лерик з’явився в дверях за хвилину. Очі червоні, халат пом’ятий, рукав у плямах антисептика й йоду. Руки тримав рівно — видно, запам’ятав нічну науку.

— Їв? — спитала Ніка.

— Коли?

— Сьогодні. Вчора. Колись.

Він не відповів. Подивився на кавоварку, ніби вона могла видати йому не каву, а інструкцію до нового світу.

— Я не голодний.

— Це не симптом, це брехня. Сідай.

На столі лежали сухарі, банка квасолі й контейнер із чимось, що Соня підписала “каша”, хоча на вигляд це могло бути будівельною сумішшю після невдалого розведення.