Глава 26. Дмитро

Заспокоїти Беллу виявилося легше, ніж я очікував. Достатньо було кількох порцій «правильних» слів, холодного тону щодо минулого та маніпуляції її власною жадобою до ідеального свята.

— Белло, послухай мене уважно, — я тримав її за руки, дивлячись прямо в заплакані очі. — Це було тринадцять років тому. Дитяче захоплення, про яке я навіть не згадував. Ти хочеш скасувати весілля року через те, що розпорядниця колись ходила зі мною в кіно? До торжества залишилося всього нічого. Всі підрядники, флористи, музиканти зав’язані на ній. Якщо ми зараз її звільнимо — свята не буде. Буде лише ганьба перед пресою і гостями.

Вона хлипала, але я бачив, як у її голові прокручуються заголовки світських хронік. Белла понад усе боялася здатися смішною.

— Ти обіцяєш, що між вами нічого немає? — прошепотіла вона, витираючи туш під очима.

— Нічого, окрім робочого контракту, — відповів я, відчуваючи, як усередині все стискається від власної напівправди.

Вона погодилася. Мати була в люті, але я закрив цю тему одним поглядом. Проте в мені самому вирувала буря, яку неможливо було вгамувати логікою. Мені не потрібні були слова Тетяни. Мені потрібні були факти.

Наступного дня я вже знав, де знаходиться школа Мілани. Я не став чекати Тетяну під офісом — я поїхав туди, де була моя єдина істина.

Я зупинив машину за квартал і пройшов пішки до воріт школи якраз тоді, коли закінчилися уроки. Натовп дітей висипав на вулицю галасливою хвилею, і я миттєво впізнав її серед сотень інших. Вона йшла з подругою, щось активно обговорюючи. Та сама постава, той самий погляд — серйозний, трохи відсторонений від загальних веселощів.

Я зробив крок назустріч, вдаючи щире здивування, коли наші шляхи перетнулися біля яскравого кіоску з морозивом.

— О, Мілано! Яка зустріч, — я посміхнувся, намагаючись виглядати максимально безневинно, хоча серце вдаряло в ребра, як полоханий птах.

Дівчинка зупинилася, нахмуривши лоб. Вона впізнала мене, але в її очах не було дитячого захоплення — лише обережність, яку вона, очевидно, успадкувала від матері разом із розрізом очей.

— Добрий день, — сухо відповіла вона, міцніше перехопивши лямку рюкзака.

— Я якраз проїжджав повз у справах, побачив тебе і вирішив привітатися. Ви вже закінчили навчання? — я поглянув на її подругу, яка з неприхованою цікавістю розглядала мій годинник і дорогий костюм. — Сьогодні неймовірна спека для травня. Дівчата, дозвольте пригостити вас морозивом. Тут, здається, найкращий вибір у районі.

Подруга Мілани захоплено закивала, а сама Мілана на мить завагалася. Я бачив, як вона зважує ситуацію, зовсім не як дитина. Але спокуса холодних ласощів у такий сонячний день таки взяла гору.

— Дякую, — коротко кинула вона.

Поки продавець витягав два ріжки з холодильника, ми стояли на тротуарі. Ці кілька хвилин здалися мені вічністю. Я спостерігав за нею. Те, як вона поправляє волосся, як ледь помітно мружить очі від сонця — кожна дрібниця була дзеркальним відображенням моїх власних жестів.

— Тримайте, — я протягнув їм морозиво. Мілана потягнулася за своїм ріжком, і в цей момент я зрозумів: зараз або ніколи.

— Ой, зачекай, Мілано, у тебе тут... — я нахилився до неї, простягаючи руку до темного шкільного піджака. — Волосина причепилася. Негарно якось. Давай приберу.

Я діяв швидко й точно, як на хірургічній операції. Мої пальці торкнулися довгого темного пасма, що впало їй на плече. Один короткий, майже невідчутний рух — і волосина з фолікулом опинилася в моїй долоні. Мілана навіть не здригнулася, вже розпаковуючи обгортку.

— Ось, тепер порядок, — я непомітно стиснув кулак, відчуваючи, як пітніють долоні.

— Нам треба йти, — сказала Мілана, кивнувши подрузі. — До побачення, Дмитре Олександровичу.

— Щасливо, дівчата. Будьте обережні на дорогах.

Я дивився їм у слід лише кілька секунд, а потім швидко повернувся до машини. У кишені піджака лежав невеликий прозорий пакетик з клапаном, який я заздалегідь приготував. Я обережно опустив туди здобутий матеріал.

Це було підло. Я відчував себе злочинцем, який обкрадає власну дитину, користуючись її довірливістю. Але Тетяна не залишила мені іншого виходу. Вона забарикадувалася за своєю брехнею, і єдиним способом підірвати ці стіни був цей тонкий генетичний ланцюжок.

Я сів за кермо і набрав номер приватної лабораторії.

— Алло, це Острозький. Я буду у вас за двадцять хвилин. Потрібен терміновий тест ДНК. Матеріал у мене. Результат потрібен «на вчора». Ціна значення не має.

Я вимкнув телефон і міцно стиснув кермо. Через кілька днів ця тонка волосина або зруйнує мій світ остаточно, або нарешті дасть мені законне право бути батьком. І тоді жодна Белла, жодна Маргарита і навіть сама Тетяна не зможуть стояти у мене на шляху. Тепер це лише питання часу.