Глава 25. Дмитро

Я мовчки тисну на газ, відчуваючи, як у салоні авто стає тісно від її впертості. Тетяна сидить поруч, втиснувшись у дверцята, і дивиться у вікно на вечірнє місто. Вона щойно збрехала мені в обличчя на нашому місці — там, де колись кожне її слово було істиною. «Інший батько». «Збіг». Її голос тремтів, але вона продовжувала зводити цю стіну.

Розчарування випалює мене зсередини. Я очікував чого завгодно: сліз, звинувачень, істерики — але не цієї холодної, кам’яної відмови визнати очевидне. Коли я зупиняю машину біля її будинку, вона вискакує з салону, навіть не подякувавши. Я виходжу слідом. Не знаю навіщо — можливо, просто не можу відпустити її ось так.

— Таню, почекай, — я наздоганяю її біля входу, але двері під’їзду раптом розчиняються самі.

На порозі стоїть Белла. Її обличчя, зазвичай безтурботно-лялькове, зараз виглядає спотвореним від болю й нерозуміння. У руках вона стискає теку. Позаду неї, у тіні під’їзду, я бачу силует своєї матері. Маргарита стоїть з ідеальною поставою, її очі холодно виблискують у сутінках.

— Белло? Що ти тут робиш? — я роблю крок уперед, відчуваючи, як у грудях зароджується недобре передчуття.

— Ось що я тут роблю! — Белла кидає теку мені під ноги. Папери розлітаються по асфальту. — Я приїхала до Тетяни, щоб ще раз перепросити за свою сцену в офісі. Але твоя мама... вона відкрила мені очі.

Я опускаю погляд. На землі лежать старі фотографії. На них ми з Танею — студенти, щасливі, мокрі від дощу, ми цілуємося в парку. Докази того, що ми були не просто знайомі. Ми були всім одне для одного.

— То це правда? — голос Белли зривається на крик. — Ви були разом? Ти приховав це від мене! Ти найняв свою колишню коханку організовувати наше весілля? Ви знущалися з мене за моєю спиною?

Тетяна завмирає, дивлячись на фотографії. Її обличчя стає прозорим. Вона переводить погляд на Маргариту, яка повільно виходить на світло ліхтаря.

— Я просто не могла дозволити цій авантюристці й надалі руйнувати життя мого сина, Белло, — спокійно вимовляє мати. — Ця жінка зникла з грошима тринадцять років тому, а тепер повернулася, щоб отримати ще більше. Їй не місце серед нас. Геть звідси, Тетяно. І щоб ноги твоєї не було в нашому місті.

Маргарита дивиться на Таню з такою гидливістю, ніби перед нею бруд. Вона чекає, що я зараз підтримаю її, що я вибухну гнівом на Тетяну за те, що вона приховала наше минуле від моєї нареченої. Вона розрахувала все: ганьба, скандал, вигнання.

Але в мені замість очікуваної люті на Таню прокидається щось інше. Глибоке, первісне бажання захистити те, що належить мені. Її.

— Досить, — мій голос звучить тихо, але Маргарита миттєво замовкає, здивовано піднімаючи брову.

— Дмитре? — Белла хапає мене за руку. — Скажи їй, щоб вона пішла! Скажи, що це все була помилка!

Я обережно, але рішуче звільняю свою руку з хватки Белли. Роблю крок і стаю поруч із Тетяною. Вона здригається від моєї близькості, але я відчуваю, як вона напружена, наче натягнута струна.

— Мамо, ти перейшла межу, — я дивлюся прямо в очі Маргариті. — Своїми інтригами ти щойно зруйнувала не її репутацію, а залишки моєї поваги до тебе.

— Дмитре, ти не розумієш, що кажеш! — Маргарита вперше втрачає самовладання. — Вона тебе зрадила!

— Вона — професіонал, який робив свою роботу, — я повертаюся до Белли, чиї очі наповнюються слізьми. — Белло, мені шкода, що ти дізналася про це так. Давай ми поговоримо про все наодинці. Я поясню. Але повір, відмовлятися від послуг Тетяни в тебе нема причини. Ми дуже багато років не спілкувалися, ти обрала її сама за майстерність і я погодився. Все, що було між нами, давно в минулому. Сьогодні є я, ти і наша розпорядниця весілля. На тому все.

Тетяна дивиться на мене з невірою. Вона чекала удару від мене, а отримала щит. Белла затуляє обличчя руками і біжить до своєї машини. Маргарита залишається стояти на місці, бліда від люті, її план розсипався на очах.

Я відчуваю, як Тетяна тихо видихає поруч. Я не вибачив їй брехню. Я все ще розчарований її відповіддю на даху. Але бачити, як її намагаються розтоптати ті, хто вважає себе «вищим товариством» — цього я не дозволю.

— Йди додому, Таню, — кажу я, не дивлячись на неї. — Мілана чекає. Про все інше ми поговоримо завтра. Тепер я точно нікуди тебе не відпущу.