Глава 24. Таня

Я дивлюся у вікно автівки, але не бачу вулиць міста. Пейзаж за склом зливається в одну сіру смугу, а перед очима, наче випалене на сітківці, — те червоне підкреслення у свідоцтві про народження. Світ, який я так ретельно, по цеглині, будувала тринадцять років, виявився картковим будинком. Дмитро щойно витягнув із самого низу головну карту, і я чую, як усередині мене все рушиться з оглушливим тріском.

Він мовчить, але його присутність заповнює весь простір салону, витісняючи кисень. Я відчуваю запах його парфумів — деревні ноти з домішкою чогось гострого, знайомого до болю, до фізичного дискомфорту в грудях. Коли ми звертаємо з головної траси на стару, побиту часом дорогу, що веде до занедбаної оглядової площадки над річкою, моє серце робить болючий кульбіт.

— Ти пам'ятаєш це місце? — тихо запитує він, глушачи двигун.

Я не відповідаю, лише сильніше стискаю пальці на ремінці сумки. Звісно, я пам'ятаю. Кожен камінь тут, кожну іржаву секцію поруччя. Тут він вперше сказав, що кохає мене. Тут ми обіцяли одне одному, що ніщо нас не розлучить. Яка іронія — повернутися сюди, коли нас розділяє прірва з брехні та втраченого часу.

Дмитро виходить і відчиняє мої двері. Він не тягне мене за руку, як в офісі. Його жести стали іншими — обережними, майже невагомими, ніби він боїться, що я розсиплюся від одного дотику. Ми підходимо до самого краю оглядового майданчика. Вітер з річки, вологий і різкий, куйовдить моє волосся, і я нарешті наважуюся подивитися на нього.

В його очах немає тієї крижаної люті, що була годину тому. Зараз там лише нескінченна втома і щось, що схоже на благання. Він підходить ближче, порушуючи мою останню лінію оборони.

— Досить, Таню. Просто... скажи мені правду, — його голос звучить так ніжно, що в мене зашпори входять у душу. — Я бачив дати. Я бачив дитину. Вона — моя копія. Навіщо ти продовжуєш цей фарс?

Я зціплюю зуби, відчуваючи, як тремтить підборіддя. Я не можу здатися. Якщо я визнаю це зараз, я впущу його в наше життя, а разом із ним — і Маргариту, і їхній жорстокий світ, який одного разу вже виштовхнув мене на узбіччя.

— Дати нічого не значать, Дмитре, — мій голос звучить хрипко, чужо. Я дивлюся на річку, аби не бачити його обличчя. — Світ сповнений збігів. Мілана... у неї інший батько. Людина, яка була поруч, коли ти вибирав собі нове життя в Києві.

— Ти брешеш, — він робить крок до мене, змушуючи відступити до самого поруччя. — Я відчуваю це. Кожною клітиною відчуваю, що вона моя. Таню, подивися на мене.

Він піднімає руку і ледь торкається моєї щоки кінчиками пальців. Від цього дотику по тілу пробігає розряд, такий самий потужний і некерований, як тринадцять років тому. Весь мій захист, усі мої логічні аргументи розчиняються під цим простим рухом.

Він нахиляється ще ближче. Я відчуваю його тепле дихання на своєму обличчі. Повітря між нами стає густим, електричним, воно іскрить від напруги. Старе тяжіння, яке я так довго намагалася поховати під тонами роботи та материнських турбот, виривається назовні з силою цунамі.

— Таню... — видихає він моє ім'я, і в цьому звуці стільки болю і прихованої надії, що мені хочеться просто закрити очі і зникнути в ньому.

Його погляд опускається до моїх губ. Я бачу, як він повільно, наче даючи мені шанс втекти, схиляється. На мить я теж подаюся вперед, зраджена власним тілом, шукаючи того самого забутого почуття захищеності. Його губи вже майже торкаються моїх, я вже відчуваю смак цього неминучого, грішного поцілунку...

І раптом у голові, наче гучний дзвінок, постає образ Мілани. Її зосереджене обличчя над альбомом. Її вразливість. Її алергія, яка ледь не вбила її в його домі. Вона — не інструмент для нашої ностальгії. Вона — людина, чиє життя він зруйнує, щойно дізнається правду.

Я різко відсторонююся, впираючись долонями в його груди. Важке сукно його дорогого піджака здається мені холодною стіною.

— Ні! — мій голос звучить неочікувано твердо. — Це нічого не змінить. Документи можна підробити, фотографії — це лише гра світла. Мілана не має до тебе жодного стосунку.

Дмитро завмирає. Я бачу, як він заплющує очі, намагаючись опанувати себе. Його пальці на мить стискаються в кулаки, а потім він повільно опускає руки, відступаючи на крок. Відстань між нами знову стає безпечною, але повітря залишається отруєним нашою близькістю.

— Ти справді збираєшся стояти на цьому до кінця? — запитує він, і в його голосі знову з’являються нотки металу, але цього разу з присмаком гіркої поразки. — Навіть зараз, коли ми обидва знаємо, що між нами сталося?

— Між нами нічого не сталося, Дмитре. Окрім весілля, яке я маю організувати для тебе і Белли, — я витираю сльозу, що втекла всупереч моїй волі. — Відвези мене назад. У мене багато роботи.

Я дивлюся на воду, відчуваючи, як серце розривається від власної брехні. Та чи зможу врятувати себе від Дмитра, який тепер не зупиниться, поки не вирве цю правду з моїх рук разом із серцем.