Глава 22. Дмитро

Я спостерігаю, як Тетяна заходить до зали прослуховування. Вона виглядає так, ніби зібралася на страту, а не на підбір весільного плейлиста. Її погляд розгублено блукає приміщенням, шукаючи Беллу, але знаходить лише мене. Я сиджу в глибині шкіряного дивана, тримаючи в руках келих з водою, і насолоджуюся моментом її розчарування.

— Де Белла? — її голос злегка здригається. Вона зупиняється біля входу, не наважуючись підійти ближче.

— У «коханої» з'явилися невідкладні справи в салоні краси, — я дозволяю собі легку іронію. — Але вона дуже наполягала, щоб ми не втрачали час. Друзі порадили їй якусь нову групу з неймовірним вокалом. Вона попросила тебе оцінити їх професійним оком. А мене — просто послухати.

Тетяна помітно напружується. Вона знала, що Белла буде «буфером» між нами, а тепер цей захист зник. Вона сідає на самому краєчку крісла, подалі від мене, і розгортає свій блокнот.

Музиканти починають грати. Це важкий, обволікаючий джаз. Саксофон звучить надривно, майже інтимно. Кожна нота б’є в саму суть, збуджуючи спогади, які я намагався випалити з пам’яті тринадцять років. Я бачу, як Тетяна заплющує очі, мимоволі піддаючись ритму. Її вії тремтять. Вона все ще відчуває музику так само гостро, як і раніше.

Коли починається повільна композиція, я підводжуся. Мої кроки беззвучні на ковроліні. Я зупиняюся перед нею і протягую руку.

— Дмитре Олександровичу, що ви робите? — вона розплющує очі, і в них спалахує справжня паніка.

— Танець, Тетяно. Нам треба зрозуміти, чи підходить цей темп для першого танцю молодят. Давай, — мій тон не передбачає заперечень. Це наказ, загорнутий у ввічливість.

— Це недоречно. Я розпорядник...

— Це частина твоєї роботи, — я перериваю її, беру за руку і буквально змушую піднятися.

Коли мої пальці замикаються на її талії, я відчуваю, як вона здригається, наче від удару струмом. Вона намагається тримати дистанцію, але я притягую її ближче. Занадто близько. Так, що я відчуваю її прискорене серцебиття крізь тонку тканину блузки.

— Ти все ще пахнеш так само, Таню, — шепочу я їй прямо у вухо, поки ми повільно рухаємося в такт музиці. — Жасмин і трохи тривоги.

— Припиніть, — вона намагається вирватися, але я лише міцніше стискаю обійми. — Ви одружуєтеся через два тижні. Ви кохаєте Беллу.

— Кохання — це дуже зручне слово для бізнес-контрактів, — я дивлюся їй прямо в очі, змушуючи її бачити мою лють і мою жагу. — А от правда... вона набагато цікавіша. Скажи мені, Мілана теж любить таку музику? Чи вона більше в батька — того таємничого чоловіка, який з’явився в твоєму житті так вчасно?

Тетяна застигає. Її обличчя стає білим, як мармур.

— Дмитре, ти граєш з вогнем, — її голос звучить ледь чутно.

— Я вже згорів тринадцять років тому, Таню. Тепер черга за тобою.

Я збираюся сказати щось ще, щось, що остаточно зламає її оборону, але раптом двері зали розчиняються. На порозі стоїть Белла. Її обличчя, зазвичай ляльково-красиве, тепер спотворене гнівом. Вона дивиться на мої руки на талії Тетяни, на те, як близько наші обличчя.

— Я так і знала! — її крик перекриває музику. Саксофоніст різко замовкає, створюючи болючу тишу. — Я відчувала, що тут щось не так!

— Белло, це просто перевірка танцю... — Тетяна відштовхує мене, її голос тремтить.

— Перевірка танцю?! З моїм нареченим?! — Белла підбігає до нас, її підбори люто цокають. Вона не знає про наше минуле, вона бачить лише те, що бачить будь-яка наречена — зраду. — Тетяно, ти розпорядник чи вулична дівка, яка вирішила підчепити багатого клієнта? Я бачила, як ти на нього дивишся! З першого дня! Ти втиралася мені в довіру, удавала подругу, а сама... сама танцюєш з ним у темряві?

— Белло, заспокойся, — мій голос звучить холодно і відсторонено. Я спостерігаю за істерикою нареченої з якимось дивним задоволенням. Це додає хаосу, а в хаосі люди схильні говорити правду.

— Не заспокоюй мене! — Белла повертається до Тетяни, її очі наливаються слізьми. — Геть звідси! Забирай свої папки, свої ескізи і забирайся!

Тетяна дивиться на неї, потім на мене. В її очах я бачу не образу, а справжній проблиск надії — вона нарешті отримала легальний привід втекти, розірвати цей контракт і зникнути з мого життя прямо зараз. Вона вже робить крок до виходу, судомно стискаючи свою сумку.

— Стоп, — мій голос звучить як удар сталі об мармур, зупиняючи її вже біля дверей. Я повільно переводжу погляд на Беллу, пом'якшуючи вираз обличчя до звичної маски турботливого нареченого. — Белло, кохана, ти все не так зрозуміла. Тетяна відмовлялася, це я наполіг.

Белла завмирає, кліпаючи вологими віями. Лють у її очах змінюється розгубленістю.

— Наполіг? Але ви... ви стояли так близько...

— Саме так і мають стояти молодята, — спокійно пояснюю я, підходячи до Белли і кладучи руку їй на плече. — Я хотів перевірити, чи не занадто повільна ця мелодія для публічного танцю. Чи хороший темп для першого танцю. Ми ж відмовилися від постановки танцю, тож я вирішив перевірити, як це буде. Тетяна — професіонал, вона просто допомагала мені оцінити технічну сторону питання. Хіба не для цього ми її найняли? Щоб вона передбачила кожну незручність?

Белла переводить погляд з мене на бліду, наче полотно, Тетяну. Її гнів випаровується так само швидко, як і з'явився, поступаючись місцем звичному почуттю провини. Вона робить глибокий вдих, і її плечі опускаються.

— О боже... — шепоче вона, притискаючи долоні до щік. — Таню, вибач мені. Я просто... я так нервую через це весілля. Останні дні я сама не своя, мені скрізь ввижаються якісь підступи. Будь ласка, пробач мені за ці слова, вони були абсолютно безглуздими.

Я бачу, як Тетяна хапається за одвірок. Її надія на порятунок розсипалася в прах. Вона знову загнана в рамки своєї ролі «ідеального розпорядника».

— Все гаразд, Белло, — ледь чутно каже вона, не дивлячись мені в очі. — Я розумію... передвесільний стрес.