Глава 21. Таня

Коли ковані ворота маєтку Острозьких нарешті зачинилися за спиною, я відчула, як у мене підкошуються ноги. Повітря за межами їхньої території здалося мені занадто холодним, хоча сонце все ще світило. Мене трясло так сильно, що я ледь спромоглася викликати таксі, пальці не слухалися, влучаючи повз потрібні кнопки на екрані.

Мілана йшла поруч, розмахуючи своїм альбомом. Вона виглядала напрочуд спокійною, навіть задоволеною, на відміну від мене — розчавленої та загнаної в кут.

— Мам, а та пані Маргарита… ще та Медуза Горгона, — раптом мовила донька, коли ми сіли на заднє сидіння автівки.

— Мілано, не кажи так, це не ввічливо, — автоматично відгукнулася я, дивлячись у вікно на паркани, що миготіли повз.

— Але це правда. Вона така зла і несправедлива. Вона весь час дивилася на твої руки, ніби хотіла вколоти виделкою, — дівчинка хмикнула і відкрила альбом. — Белла мені сподобалася, але вона здається за розумом моєю ровесницею. Всі дорослі такі серйозні, а ця наче застрягла в дитинстві… А дядько Діма… ти знаєш, він прикольний. Але він так мене розглядав.

Я мовчала. В моїй голові, наче заїжджена платівка, прокручувалися слова Маргарити. Гроші. Велика сума, якої вистачило б на розкішне життя де завгодно. Квиток в один кінець. Америка. Я заплющила очі, уявляючи Нью-Йорк чи Лос-Анджелес. Там ніхто не знає про Острозьких. Там Мілана могла б ходити до найкращої художньої школи, а я б нарешті перестала здригатися від кожного телефонного дзвінка. Може, це справді вихід? Просто взяти ці брудні гроші, купити спокій і зникнути, як я зробила тринадцять років тому?

Тільки цього разу я не просто втікаю. Я рятую Мілану від цієї золотої клітки, де її алергію вираховують як доказ у суді.

Дома я відразу набрала Алісу. Мені потрібно було почути голос розуму, поки я не почала пакувати валізи.

— Вона запропонувала тобі гроші? — голос Аліси в слухавці звучав напружено. Я чула, як вона нервово клацає ручкою на тому кінці.

— Так. Стільки, що вистачить на Штати. На новий старт. Алісо, мене там трусило! Дмитро… він усе бачить. Він дивиться на неї і бачить себе. Він знає про алергію. Він знає, як вона складає серветки! Я не витримаю цієї гри. Може, варто просто взяти те, що дають, і зникнути?

— Таню, зупинись і вдихни, — Аліса зробила паузу. — Не дурій. По-перше, Острозький — це не просто багатий хлопець з твого минулого. Його вплив не закінчується на кордоні нашої області. Якщо він захоче, він знайде тебе і в Штатах, і в Австралії. Тільки тоді він буде справді розлючений тим, що ти знову його кинула.

— Але Маргарита...

— Маргарита хоче прибрати свідка свого провалу. Ти для неї — сміття під килимом. Але кидати все зараз — це найгірша ідея. У тебе тут бізнес, у Мілани школа, друзі. Почати з початку в двадцять — це романтика. Почати з початку в тридцять три з підлітком на руках у чужій країні без підтримки — це самогубство. Острозький не відпустить тебе просто так, Таню. Квиток в Америку зараз — це просто відстрочка страти.

Я притиснула телефон до вуха, відчуваючи, як останні ілюзії про легку втечу розчиняються.

— І що мені робити? — прошепотіла я.

— Грати далі, — жорстко відповіла Аліса. — Бути професіоналом. Не давати йому приводів для тесту ДНК. І, заради всього святого, тримай Мілану подалі від цього клятого меду і сімейних обідів.

Я подивилася на Мілану, яка в іншій кімнаті малювала щось у своєму альбомі. Вона знову підняла брову, зосередившись на лінії. Я зрозуміла: Аліса права. Втеча не допоможе, якщо ти везеш причину своєї втечі з собою, і ця причина з кожним днем стає все більше схожою на чоловіка, якого ти намагаєшся забути.