Глава 20. Дмитро

Сонце заливає терасу надто яскравим, майже хірургічним світлом. Я сиджу навпроти них і відчуваю, як у мене загострюються всі чуття. Кожен звук — дзвін виделки об порцеляну, шелест листя, нерівне дихання Тетяни — б’є по нервах. Я не просто обідаю. Я проводжу слідство, де головним доказом є дівчинка, що сидить праворуч від мене.

Мілана поводиться дивно спокійно для дитини, яка вперше потрапила в такий дім. Вона не соромиться, не затискається. Вона тримає спину так рівно, що моя мати мимоволі підтискає губи.

— Спробуй це соте, люба, — Белла з притаманною їй безтурботністю підсуває Мілані тарілку. — Наш кухар готує його за особливим рецептом, там багато кедрових горішків і пікантний соус із каперсами.

Я бачу, як Тетяна напружується. Вона відкриває рота, щоб щось сказати, але Мілана вже підносить виделку до рота. Дівчинка жує повільно, зосереджено, а потім раптом завмирає. Її обличчя вмить стає серйозним, а рука тягнеться до шиї.

— Мам... там був мед? — тихо запитує вона.

— О боже, Мілано! — Тетяна схоплюється, ледь не перекидаючи стілець. — Там є мед у соусі?

— Так, зовсім трохи для карамелізації... — розгублено відповідає Белла.

Я відчуваю, як по спині пробігає розряд струму. Я повільно кладу прибори на стіл.

— У неї алергія на мед? — мій голос звучить як удар гонга.

— Так, — Тетяна вже дістає з сумки антигістамінне, її руки помітно тремтять. — Дуже сильна. Навіть на запах.

Я дивлюся на дівчинку. Вона починає дрібно чухати зап’ястя — точно так само, як це роблю я, коли хоч крапля меду потрапляє в мою їжу. Це наша сімейна кара. У мого батька була така ж реакція, у мене — теж. Це не просто збіг. Це підпис природи під документами, які Тетяна так старанно намагалася спалити.

— Яка прикрість, — лунає крижаний голос моєї матері. Маргарита навіть не ворухнулася. — Хоча, з іншого боку, Тетяно, як розпорядник такого високого рівня, ви маєте бути завжди і до всього уважною. Натомість ви навіть не попередили про особливості своєї доньки. Це виглядає... непрофесійно.

Тетяна піднімає очі. В них стільки болю і люті, що мені хочеться закрити її собою, але я продовжую спостерігати.

— Пані Рито, припини, — кидає Белла. — Це просто випадковість!

— Випадковість — це коли забувають серветки, Белло, — Маргарита елегантно відпиває воду. — А піддавати дитину небезпеці в чужому домі — це безвідповідальність. Але що ми хочемо від жінки, яка роками змушена була виживати сама? Очевидно, Тетяно, ваше життя було занадто хаотичним, щоб приділяти увагу таким «дрібницям», як дієта. Бідна дитина, мабуть, звикла до фастфуду та дешевих забігайлівок, поки ви бігали по замовленнях.

Я бачу, як Мілана раптом відставляє склянку з водою. Вона дивиться прямо на мою матір. Жодного страху. Лише холодний, аналітичний погляд.

— Моя мама готує найкраще у світі, — спокійно каже дівчинка. — А щодо меню... Якщо ви господарка цього дому, ви мали б знати, що мед — це сильний алерген. Ви ж самі його не їсте, правда?

Я ледь не подавився віскі. Мілана помітила. Вона помітила, що на тарілці Маргарити немає жодного шматочка соте, хоча мати обожнює каперси. Вона вирахувала її за хвилину.

— Мілано, ми йдемо, — Тетяна бере доньку за руку, її голос зривається.

— Зачекайте, — я підводжуся. Моє серце калатає об ребра. — Сядьте. Тетяно, сядь.

Я дивлюся на Мілану. Вона бере серветку і складає її особливим трикутником — краями всередину. Я роблю так все життя. Я ніколи не вчив її цьому. Тетяна не могла її цьому навчити, бо завжди терпіти не могла цю мою звичку.

— Мамо, — звертаюся я до Маргарити, не відводячи погляду від дівчинки. — Мілана права. Це просто прикре непорозуміння. І я думаю, нам варто переглянути не лише меню, а й те, як ми приймаємо гостей.

Я бачу, як Тетяна хапається за край столу. Вона зрозуміла: алергія та складена серветка сказали мені більше, ніж усі її слова за ці дні. Вона бачить у моїх очах цей небезпечний вогонь усвідомлення.

Я більше не сумніваюся. Я не просто бачу схожість. Я бачу свою кров, загорнуту в білий сарафан. І клянуся, я більше не дозволю Тетяні вивести її з цього дому так просто.