Глава 19. Таня

Дзвінок Белли застав мене зненацька, коли я намагалася зосередитися на кошторисі флористики. Її голос, сповнений щирого ентузіазму, звучав у слухавці як смертний вирок моєму спокою.

— Танюш, жодних заперечень! — щебетала вона. — Дмитро розповів, що у тебе така чудова донечка. Ми просто зобов’язані познайомитися! Приходьте в суботу на обід. Це буде просто тепла сімейна зустріч, обіцяю.

— Белло, це дуже люб’язно, але... у нас багато планів, Мілана зайнята в студії, та й робота... — я гарячково підбирала слова, відчуваючи, як холодний липкий піт лоскоче хребет.

— Робота почекає! А Мілані корисно буде змінити обстановку. У нас такий сад, їй буде цікаво. Таню, я не приймаю «ні». Ти ж не хочеш мене образити перед самим весіллям?

Я відкрила рота, щоб вигадати чергову хворобу чи терміновий виїзд до постачальників, але відчула на собі пильний погляд. Мілана стояла у дверях кімнати, тримаючи в руках замазаний фарбою альбом. Вона чула все.

— Це та сама Белла? — запитала вона, коли я вимкнула телефон. — Наречена того чоловіка на крутій машині? Вона запрошує мене? Я все чула!

— Так, сонечко. Але ми не підемо. У нас свої справи…

— Чому? — Мілана примружилася, і в її очах зблиснула та сама впертість, якої я так боялася. — Ти завжди кажеш, що я маю бачити різні архітектурні стилі. Ти сама казала, що маєток Острозьких — це пам’ятка архітектури. Я хочу побачити їхній сад. 

Я застигла. Її слова вдарили в ціль. Відмова зараз виглядала б не просто підозріло — вона виглядала б як втеча. Белла вважатиме мене невдячною, а Дмитро... Дмитро зрозуміє, що я загнана в кут.

— Ну ось і вирішили! Танюшо, я чекатиму вас! — прощебетала Белла.

— Ми будемо, — впевнено відповіла Мілана в слухавку. Тоді чмокнула мене в щоку і пострибала на кухню. Пастка закрилася.

У суботу вранці я збиралася так, наче йшла на війну. Одягла Мілану в її улюблений світлий сарафан, сподіваючись, що це додасть їй дитячості, хоча сама відчувала, що ми йдемо в лігво звіра.

Коли ковані ворота маєтку Острозьких повільно розчинилися перед нами, у мене перехопило подих. Час тут ніби зупинився. Ті самі столітні дуби, той самий запах підстриженої трави та дорогого життя.

Мілана затихла. Вона не розглядала все навколо з дитячим захопленням — ні, вона вивчала простір з якоюсь дивною, глибокою зосередженістю. Коли ми вийшли з таксі, вона довго дивилася на фасад будинку, на його масивні колони та ліпнину.

— Мам, — тихо сказала вона, — мені здається, я бачила цей будинок уві сні. Чи ти мені його описувала?

— Ні, люба. Просто класичний стиль, — збрехала я, відчуваючи, як серце пропускає удари.

Ми піднялися на терасу, де вже була накрита вечеря. Маргарита сиділа на чолі столу, наче снігова королева, її погляд миттєво прикувався до Мілани. Белла кинулася нам назустріч, обіймаючи мене і розсипаючись у компліментах дівчинці.

А потім із глибини вітальні вийшов Дмитро. Без піджака, з розстебнутим верхнім ґудзиком сорочки, він виглядав занадто домашнім і занадто небезпечним водночас. Він не дивився на мене. Його очі були прикуті до Мілани.

Мілана зробила крок уперед, розглядаючи вітальню за його спиною. Там, над каміном, висів старий портрет засновника роду Острозьких. Дівчинка затримала на ньому погляд, а потім перевела його на Дмитра.

— У вас гарні пропорції в будинку, — раптом сказала вона, ігноруючи всі правила етикету. — Але світла в холі замало. Я б додала більше дзеркал, щоб сонце відбивалося від мармуру.

Дмитро повільно посміхнувся — вперше за весь час ця посмішка була не холодною, а якоюсь... гордою.

— Я теж так казав архітектору, коли ми робили ремонт, — тихо промовив він, підходячи ближче. — Ти маєш око будівельника, Мілано.

Я відчула, як земля пливе під ногами. Вона ще навіть не сіла за стіл, а вже почала руйнувати мої барикади. Кожен її жест, кожне зауваження в цьому домі звучало як підтвердження мого злочину. Вона була вдома. Вона була частиною цього світу, і кожна річ тут, від срібних ложок до вікових дерев, нагадувала їй про її коріння, про яке я так відчайдушно намагалася змусити її забути.

Дорогі читачі, вибачте за плутанини в попередній главі з Беллою. Ми з сином вже тривалий час були в лікарні, зараз лікуємося вже вдома, але від того не легше. Я розумію, що це не виправдання. Але всеодно вибачаюся за те, що затупила. Я буду уважнішою далі, але якщо знову щось таке буде, то пишіть)) Буду виправлятися))) Дякую за розуміння. Ще раз вибачаюся. Я перфекціоністка і мені дуже неприємно, що таке вийшло((((