Глава 18. Дмитро

Я стою біля вікна свого кабінету, стискаючи в руці склянку з віскі так сильно, що кришталь ледь чутно потріскує. Смак дорогого алкоголю здається прісним, майже паперовим порівняно з тією пекучою люттю, що випалює мені нутрощі. Тетяна брехала. Вона брехала кожним рухом своїх зблідлих губ, кожним рвучким подихом там, біля машини. «Одинадцять років». Я заплющую очі і знову, наче в уповільненій зйомці, бачу ту дівчинку. Її гострий погляд, її зневажливі жести, її іронічну, таку знайому посмішку. Це не просто випадкова схожість — це моє власне відображення, мої гени, які вона вкрала в мене тринадцять років тому і сховала за сімома замками.

Я вже віддав наказ начальнику служби безпеки. Мені потрібні всі дані, витягнуті з-під землі: копія свідоцтва про народження, кожна сторінка медичної картки, точні дати її в’їздів та виїздів з країни. Мені потрібна правда, яку Тетяна намагається поховати під дешевими шарами свого «нового приватного життя».

Двері кабінету розчиняються без стуку, порушуючи тишу важким ударом об обмежувач. Мати. Вона заходить впевнено, її підбори в’їдаються в дорогий паркет. Я відразу відчуваю, як повітря в кімнаті стає важким від її присутності. Вона зупиняється навпроти, скануючи моє обличчя своїм фірмовим крижаним поглядом.

— Дмитре, ти сам на себе не схожий, — вона піднімає ідеально вищипану брову, складаючи руки на грудях. — Чого ти такий знервований? Проблеми в фірмі?

— Я бачив дитину, мамо. Дочку Тані, — кидаю я, роблячи великий ковток віскі. Печіння в горлі трохи заспокоює.

Маргарита на мить завмирає, але швидко повертає собі маску байдужості. Вона проходить до крісла і сідає, розправляючи спідницю.

— Ну й що? — холодно кидає вона. — У багатьох жінок у її віці є діти. То певно вона її десь нагуляла, поки ти шукав її по всіх усюдах. Вона що, сказала, що дитина твоя?

— Ні, — я різко повертаюся до неї. — Навпаки, вона запевняє, що я не маю до дівчинки жодного стосунку. Бреше в очі, що завагітніла вже після нашого розриву.

— От і чудово, — Маргарита знизує плечима, наче ми обговорюємо прогноз погоди. — Значить, ні. Тема закрита. Не розумію, чому ти робиш із цього трагедію Шекспірівського масштабу.

— Мамо, вона так схожа на мене! — я майже викрикую це, роблячи крок до неї. — Та сама міміка, той самий погляд. Це неможливо ігнорувати.

— Що за дурниці, Дмитре? — мати відмахується від моїх слів, як від набридливої мухи. В її голосі з’являється роздратування. — Я теж бачила дівчинку в агентстві днями. Вона геть не схожа на тебе. Звичайне симпатичне дівчисько, вся в матір. Ти просто занадто багато думаєш про минуле і бачиш те, чого не існує. Ти вигадуєш собі привиди, щоб виправдати свою одержимість цією жінкою. Це дитина Тетяни і хтозна кого. Крапка.

Я дивлюся на неї і відчуваю, як між нами росте стіна. Вона занадто старанно заперечує очевидне. В її словах занадто багато льоду, щоб вони були щирими.

Раптом у дверях з’являється Белла. Вона завмирає на порозі, тримаючи в руках срібну тацю з кавою, її обличчя виражає повне, майже дитяче замішання. Судячи з того, як розширилися її очі, вона почула саме те, що ми так ретельно намагалися приховати.

— У Тетяни… є дитина? — тихо перепитує наречена, переводячи розгублений погляд з мене на Маргариту. — Оце так новина! А чому вона мовчала? Це ж так мило! Чому ви про це сперечаєтесь?

Маргарита зціплює зуби так, що я чую скрегіт. Її обличчя на мить перекошується від гніву, який вона намагається приховати від невістки за маскою втоми. Вона вже відкриває рота, щоб вилити на Таню чергову порцію зневаги, але я раптом розумію: це мій шанс. Якщо Тетяна не хоче говорити добровільно, я витягну її на світло.

— Так, Белло, у неї є донька, — я роблю крок до дівчини і м’яко, майже заспокійливо посміхаюся, хоча всередині все натягнуте, як струна під напругою. — І знаєш що? Мені здається, нам варто бути гостинними. Тетяна стільки працює для нашого весілля, вона буквально живе цим проектом… Чому б нам не запросити її з донькою до нас на наступну сімейну вечерю? 

— Дмитре, це абсолютно зайве! — підскакує мама, її голос зривається на фальцет. — Ми не можемо приводити в дім сторонніх, тим більше обслугу з їхнім приплодом…

— Пані Рито, ну чому ти така груба? — Белла сяє, ідея впала в благодатний ґрунт. — Це ж геніально! Я дуже хочу познайомитися з малюком! Танюша така стильна, така професійна, її донька, мабуть, просто маленьке диво. Дімчику, ти молодець, що подумав про це! Давайте запросимо їх на суботу. Це буде ідеальний вечір.

Мама кидає на мене погляд, сповнений такої чистої ненависті, що стає зрозуміло — вона розуміє мою гру. Вона знає, що я заманюю Тетяну в пастку, де кожен міліметр обличчя дитини буде під моїм мікроскопом.

— Я категорично проти, — холодно кидає мати, відвертаючись. — Це порушення всіх правил пристойності.

— Пані Рито, це наше весілля, тож вирішуватимемо ми, — Белла вперто піднімає підборіддя, виявляючи ту саму впертість, яку демонструвала завжди в суперечках і з власним батьком. — Тетяна прийде. Я сама їй зателефоную і не прийму жодних «ні».

Я повертаюся до вікна, ховаючи тріумфуючий, майже хижий оскал у відображенні скла. Тетяно, ти думала, що зможеш закрити двері свого під’їзду і все закінчиться? Тепер ти сама приведеш її до мене. І в цьому домі, під безжальним світлом кришталевих люстр, я витягну з тебе кожну крихту правди, навіть якщо мені доведеться розірвати нашу спільну історію на шматки.