Глава 17. Таня

Повітря між нами стало настільки густим і наелектризованим, що його, здавалося, можна було різати ножем. Кожен подих давався з зусиллям, наче легені заповнював не кисень, а важкий свинець. Я відчувала, як Мілана поруч зі мною напружилася, ставши схожою на натягнуту тетиву — вона завжди занадто тонко відчувала небезпеку, а зараз від Дмитра віяло справжньою загрозою, темною і невідворотною. Його погляд, важкий і гострий, буквально пропалював у мені діру, вгризався під шкіру, вимагаючи тієї єдиної істини, яку я відчайдушно приховувала довгі тринадцять років.

— Їй одинадцять, Дмитре, хоч тебе це і не стосується, — мій голос прозвучав напрочуд рівно, хоча всередині все кришилося і розсипалося, наче тонке скло під важким залізним чоботом. Я бачила перед собою лише його очі — два розпечені вугілля на застиглому обличчі. — Вона просто висока для свого віку. Пологи були важкими, вона народилася пізніше...

Я бачила, як миттєво звузилися його зіниці, перетворюючись на дві темні цятки. Він не повірив. Жодному моєму слову, жодному фальшивому звуку в інтонації. Його щелепи зціпилися з такою силою, що на блідому обличчі виразно заграли жовна, а м’язи на шиї напружилися. Він продовжував дивитися на Мілану з якоюсь болісною жадобою, а вона так само вперто і зухвало вивчала його у відповідь, мимоволі піднявши ту саму кляту брову — дзеркальне відображення його власної міміки.

— Сідайте в машину, — нарешті видихнув він. Це був не прохання і навіть не пропозиція — це був глухий наказ, що не терпів жодних заперечень, відлитий у сталі.

Весь шлях до нашого будинку минув у гнітючій, майже фізично відчутній тиші, яку порушувало лише приглушене гудіння дорогого двигуна. Мілана на задньому сидінні затихла, перетворившись на маленьку нерухому статую; вона дивилася у вікно на вечірні краєвиди, що змазаними плямами пролітали повз, а я з усіх сил впивалася нігтями в долоні, намагаючись не розплакатися прямо тут, на пасажирському кріслі його розкішного авто. Я відчувала себе як на електричному стільці в очікуванні останнього розряду. Кожен різкий поворот керма, кожен впевнений рух його широкої руки на важелі передач здавався мені початком неминучого вибуху, який рознесе моє життя вщент.

Коли колеса нарешті завмерли біля нашого під'їзду, я діяла миттєво, підхоплена хвилею адреналіну.

— Мілано, виходь і йди додому. Відчини двері, я зараз буду, — я судомно вихопила сумку і теж вискочила з машини в прохолодне вечірнє повітря, не даючи йому жодного шансу заблокувати дверцята чи зупинити нас одним словом.

Дівчинка швидко побігла до під'їзду, її легкі кроки відлунювали від стін, але Дмитро теж вийшов, грюкнувши важкими дверима. Він стояв біля капота — високий, монументальний, темний, наче величезна грозова хмара, що нависла над моїм маленьким, хитким світом, затуляючи собою світло ліхтарів.

— Таню, ти за ідіота мене маєш? — він зробив стрімкий крок до мене, скорочуючи дистанцію до мінімуму, і я мимоволі відступила назад, відчуваючи спиною холодний і гладкий метал машини. Тікати було нікуди. — Одинадцять? Вона копія мене.

— Не вигадуй собі нічого, Дмитре! — я вигукнула це занадто голосно, мій голос зірвався на високу ноту, намагаючись перекрити панічний страх, що стискав горло. — Ти бачиш те, що хочеш бачити, шукаєш збіги там, де їх немає. Світ великий, і люди іноді бувають дивно схожими. Я завагітніла Міланою вже тоді, коли ми розійшлися. Коли я поїхала від тебе і почала все з нуля. Ти не маєш до неї жодного стосунку! Взагалі жодного!

Його очі спалахнули такою несамовитою люттю, від якої в мене вмить підкосилися ноги, а серце на мить завмерло. Він підійшов ще ближче, впритул, так, що я шкірою відчула жар, який виходив від його напруженого тіла, і вловила аромат його парфумів, що тепер асоціювалися з катастрофою.

— Та невже? — процідив він крізь зуби, і цей шепіт був небезпечнішим за крик. — Розійшлися? Ми не розходилися, Тетяно. Ти просто зникла, втекла, як злодійка, не лишивши навіть короткої записки. То де ж тоді батько Мілани? Хто цей щасливчик, який «втішив» тебе так швидко після мого ліжка? Де він зараз ховається?

Я відчула, як по щоках починає розливатися гаряча, обпікаюча хвиля сорому, змішаного з неконтрольованим гнівом. Це була точка неповернення, межа, за якою страх перетворився на лють.

— Це не твоя справа, Дмитре! — я з силою відштовхнула його руку, яка впиралася в машину поруч із моїм плечем, затискаючи мене в пастку. — Ти для нас — просто замовник, черговий клієнт. Моє приватне життя і батько моєї дитини тебе не стосуються. Ніколи більше не смій питати мене про це. Чуєш? Ніколи!

Я розвернулася і, не озираючись, майже побігла до під'їзду, спотикаючись на рівному місці. Серце калатало десь у самих вухах, важкими ударами заглушаючи монотонний звук мотора, який він так і не вимкнув. Я знала, не бачачи, що він стоїть нерухомо і дивиться мені в спину важким, обіцяючим поглядом. Знала, що він не відступить, бо Дмитро Острозький ніколи не залишав питань без відповідей.

Танці на склі почалися, і кожна наступна брехня тепер обіцяла бути ще болючішою і кривавішою за попередню.