Глава 16. Дмитро

Я стискаю кермо так сильно, що шкіра на рукавичках ледь не тріщить, а пальці затерпають від напруги. Поряд зі мною в салоні — Тетяна. Вона сидить рівно, наче проковтнула сталевий стрижень, і дивиться прямо перед собою в лобове скло, уникаючи навіть випадкового контакту поглядами. Її блідість у вечірніх сутінках здається майже прозорою, хворобливою, а тіні під очима стали ще глибшими після безсоної нічної вахти.

— Я могла б дістатися на таксі, Дмитре Олександровичу, — її голос звучить сухо, професійно, але я чую в ньому натягнуту струну, яка от-от лусне. Вона намагається тримати дистанцію, зводити між нами стіни, але в тісному просторі автомобіля я відчуваю кожне її нерівне зітхання.

— У місті затори, — відрізаю я, навіть не дивлячись у її бік, хоча боковим зором ловлю кожен її рух. — А нам ще треба обговорити систему безпеки на виїзній церемонії. Мені не потрібні сюрпризи на кшталт нічного візиту твоєї конкурентки чи нових фокусів з постачальниками.

Це брехня. Система безпеки узгоджена ще тиждень тому, а всі підрядники після мого втручання ходять по струнці. Мені просто потрібно було, щоб вона залишилася в цій машині. Мені потрібно було зрозуміти, що це було там, у салоні, коли я побачив її серед весільного мережива — тендітну, розгублену і таку болюче знайому. Чому моє серце зробило цей болючий кульбіт, наче мені знову двадцять і я знову вірю кожному її подиху, забувши про зраду?

— Зупиніть тут, за рогом, — раптом каже вона, коли ми під’їжджаємо до старої цегляної будівлі з високими арочними вікнами, де розташована художня студія. — Мені треба забрати... дещо. Тільки на хвилину.

Я не зупиняюся «за рогом». Всупереч її бажанню сховатися, я припарковуюся прямо навпроти центрального входу, під самим ліхтарем.

— Я почекаю, — кидаю я, заглушаючи двигун. У салоні миттєво стає чутно лише наше дихання.

Вона кидає на мене швидкий, сповнений прихованої тривоги погляд, і я бачу, як вона вагається, наче стоїть перед вибором: вийти чи залишитися під моїм захистом. Її пальці нервово перебирають ремінець сумки, шкіра на кісточках побіліла. Вона виходить з машини, майже біжить до дверей, але не встигає зробити і десяти кроків.

Важкі дубові двері студії відчиняються, і на вулицю вихоплюється маленька фігурка, наповнюючи вечірнє повітря живою енергією. Дівчинка років дванадцяти-тринадцяти, у світлому плащі, з великим альбомом, притиснутим до грудей, наче це найцінніший скарб у світі.

— Мам! — дзвінкий голос розрізає тишу вулиці. — Ти запізнилася! Я вже хотіла йти пішки, там Марк Іванович уже ключі діставав!

Я повільно виходжу з машини, наче у сповільненій зйомці. Тетяна завмирає, наче вражена блискавкою. Вона гарячково намагається закрити дівчинку собою, кладе руку їй на плече, намагаючись розвернути дитину назад до дверей або до найближчого провулка, але дівчинка вивертається з притаманною підліткам спритністю. Вона дивиться на мою машину, а потім — на мене.

Світ зупиняється. Звуки міста зникають, залишаючи лише гул крові у моїх скронях.

Дівчинка примружилася, оцінюючи мене з ніг до голови з такою впевненістю, яка рідко притаманна дітям. Потім вона робить те, від чого в мене холоне кров і перехоплює подих: вона трохи нахиляє голову вбік, схрещує руки на грудях і повільно піднімає ліву брову, розглядаючи мій годинник і костюм. Точно так само, як це роблю я на важких переговорах, коли мені намагаються збрехати. Це не просто жест, який можна запозичити. Це мій генетичний відбиток, зашитий у ДНК.

— Ого, яка тачка, — каже вона з тією самою іронічною напівпосмішкою, яка сниться мені в кошмарах і яку я щоранку бачу у дзеркалі. — Це ваш бос, мамо? Чи ми чекаємо на когось ще?

Я дивлюся на її обличчя і бачу... жахливу, приголомшливу істину. Свій розріз очей, свій впертий лоб, свою манеру тримати підборіддя піднятим, наче виклик усьому світові. Тільки пом’якшені, жіночі риси Тетяни додавали цьому образу якоїсь неземної краси, роблячи схожість ще більш кричущою.

Я відчуваю, як у грудях починає закипати лють, змішана з диким, первісним усвідомленням власної втрати. Повертаю голову до Тетяни. Вона стоїть бліда як крейда, її очі розширені від жаху, а губи беззвучно ворушаться. Вона знає. Вона бачить по моєму обличчю, що маскарад закінчено. Я все зрозумів.

Крок. Ще один. Я зупиняюся прямо перед ними, відчуваючи холод від бруківки через тонку підошву взуття. Дівчинка не відводить погляду — смілива, навіть зухвала, вона дивиться мені прямо в очі, не кліпаючи. Моя порода. Мій характер.

Я повільно, майже болісно переводжу погляд на Тетяну. Мій голос звучить настільки тихо і небезпечно, що навіть повітря навколо, здається, замерзає, перетворюючись на кристали льоду.

— Таню... — я роблю паузу, намагаючись не зірватися на крик, що розірве цю ніч на шматки. — Скільки їй років? Тільки не збреши мені знову, Тетяно. Хоча б цього разу, коли дивишся мені в очі. Скільки їй років насправді?