Глава 15. Таня

Елітний весільний салон нагадував мені дорогу кондитерську: скрізь білосніжний зефірний шовк, солодкий запах дорогого парфуму та задушлива атмосфера штучного щастя. Від надлишку білого кольору різало в очах. Я стояла біля величезного панорамного вікна, стискаючи в руках папку з ескізами, і відчувала, як кожен вдих дається мені з боєм.

— Таню, ну поглянь! Хіба це не божественно? — Белла випурхнула з-за важкої оксамитової штори.

Вона була схожа на порцелянову ляльку, яку щойно дістали з коробки. Сукня від кутюр — хмара з найтоншого мережива та тисяч дрібних перлин — обтискала її тонку фігуру, переходячи у нескінченний шлейф. Белла крутилася перед дзеркалом, а світло софітів вигравало на її задоволеному обличчі.

— Неймовірно, Белло. Ти справжня королева, — я змусила себе посміхнутися, хоча всередині все пекло від гіркої іронії. Я допомагала жінці одягати сукню, про яку колись мріяла сама, стоячи поруч із тим самим чоловіком.

— Шлейф занадто довгий, — пролунав сухий, холодний голос Маргарити. Вона сиділа в глибокому кріслі, тримаючи келих шампанського так, ніби це був жезл. Її погляд, гострий як лезо, був спрямований не на доньку, а на мене. — Вона в ньому заплутається. Тетяно, як наш розпорядник, ви повинні були це передбачити.

— Ми можемо його підколоти для танцю, Маргарито Іванівно, — відповіла я, не відводячи очей. — Це не зіпсує силует.

— Ой, мамо, не будь такою буркотухою! — Белла відмахнулася і знову повернулася до дзеркала. — Таню, підійди, будь ласка. Допоможи мені з цими ґудзиками на спині.

Я підійшла до подіуму. Мої пальці торкнулися холодного атласу. Я бачила в дзеркалі наше спільне відображення: сяюча Белла і я — бліда тінь у строгій діловій сукні, з очима, в яких застигла втома останніх тринадцяти років.

Маргарита раптом піднялася. Вона підійшла до нас повільно, наче хижак, що відчуває слабкість жертви. Поки Белла розглядала фату, Маргарита нахилилася до мого вуха. Від неї пахло дорогим тютюном і владою.

— Даремно ти не скористалася моєю пропозицією, Тетяно, — прошепотіла вона так тихо, що навіть Белла не почула б. — Я бачу, ти вирішила пограти в героїню. 

Я завмерла, мої пальці заплуталися в дрібних петлях на спині Белли.

— Я нікуди не поїду, — так само тихо відповіла я, дивлячись на її відображення в дзеркалі. — Я не дозволю вам знову вигнати мене.

— Тоді будь обережна: одна помилка в я заберу дівчинку, — Маргарита посміхнулася, і ця посмішка була страшнішою за будь-який крик. — Я доведу, що ти нестабільна, що ти приховувала дитину від батька, що ти — ніхто. Твій час вичерпано. Тікай, поки я даю тобі цей шанс.

Вона відсторонилася і знову стала ідеальною матір’ю нареченого, роблячи ковток шампанського. А я відчула, як стіни салону починають насуватися на мене. Це справді була клітка. Красива, дорога, біла клітка, де мене збиралися принести в жертву.

Раптом дзвіночок над вхідними дверима мелодійно задзвенів.

— О, Дімчик! — вигукнула Белла, кидаючись назустріч нареченому, забувши про шлейф, який важким хвостом потягнувся за нею.

Дмитро зайшов у салон, заповнюючи собою весь простір. Він був у чорному костюмі, серйозний і зосереджений, але коли його погляд впав на Беллу, він м’яко посміхнувся. Проте ця посмішка згасла в ту ж секунду, коли він побачив мене.

Я стояла на подіумі, серед хмар білого мережива та тюлю, які оточували мене з усіх боків. На мить у салоні запала мертва тиша. Дмитро завмер на порозі. Його погляд прикував мене до місця. Він дивився на мене так, ніби не бачив Белли в її розкішній сукні, ніби він знову був тим двадцятирічним хлопцем, який обіцяв мені весь світ.

В його очах спалахнув такий відвертий, такий нестерпний біль, змішаний із люттю, що мені захотілося закритися руками. Це був погляд людини, яка раптом побачила привид свого втраченого майбутнього.

— Дмитре? — Белла здивовано зупинилася, відчувши, що щось не так. — Ти що, втратив мову від моєї краси?

Він здригнувся, моргнув, і маска холодного спокою знову повернулася на його обличчя. Але я встигла побачити. Я побачила, як він зціпив зуби, намагаючись опанувати себе.

— Ти дуже гарна, Белло, — голос його звучав хрипко. Він перевів погляд на матір, а потім знову на мене, і цього разу в його очах була лише лід. — Тетяно Олександрівно, я не знав, що ви теж тут. Сподіваюся, ви не відволікаєте мою наречену від важливих справ своїми... проблемами.

Маргарита переможно глянула на мене, наче кажучи: «Бачиш? Він ніколи не пробачить тобі».

Я зійшла з подіуму, відчуваючи кожним нервом, як він проводжає мене поглядом. У цій білій клітці ставало дедалі менше кисню. Я зрозуміла: Маргарита — це лише частина мого пекла. Справжня кара — це Дмитро, який дивиться на мене так, ніби я вбила в ньому все живе, і при цьому не може відвести очей.