Глава 14. Таня

Вечірнє сонце м’яко лягає на стіни нашої вітальні, розфарбовуючи їх у теплі, майже медові відтінки. Після безсоної ночі в офісі, наповненої криками в слухавку, та нескінченних переговорів з новими постачальниками, це затишшя здається мені майже ілюзорним, наче крихка скляна куля, що може розбитися від найменшого подиху. Мілана сидить на килимі, оточена своїми ескізами та розкиданими олівцями. Вона зосереджено розтушовує пальцем тіні на малюнку, і в цій її зосередженості є щось таке, що змушує моє серце стискатися.

Я спостерігаю за нею, попиваючи вже холодний чай, і на мить дозволяю собі розслабитися, забути про ультиматуми Маргарити, гліцинії та нічний візит Дмитра Острозького.

— Мам? — Мілана не піднімає очей від паперу, але її голос звучить незвично серйозно, без тіні її звичайної дитячої безтурботності.

— Так, сонечко? — відгукуюся я, намагаючись зберегти спокій у голосі.

— А який він був? — вона раптом завмирає, тримаючи олівець над папером, наче боїться злякати відповідь. — Ну, мій тато.

Я відчуваю, як моє серце пропускає удар, а потім починає калатати десь у самому горлі, перекриваючи дихання. Чай у горнятку ледь не хлюпає через край на мої коліна. Я гарячково намагаюся згадати: чи не залишила я десь на видноті старе фото? Чи не проговорилася Аліса, коли вони гралися минулого тижня? Звідки ці питання саме зараз, коли минуле буквально дихає мені в спину, а його головний герой знову з’явився на моєму порозі?

— Мілан... ми ж про це говорили, — я намагаюся надати голосу твердості, хоча пальці, що стискають порцеляну, біліють від напруги. — Він був... талановитим. І дуже впертим. Дуже цілеспрямованим.

— Ти завжди кажеш одне й те саме, — вона нарешті піднімає голову, і в її погляді — глибокому, темному, такому схожому на *його* погляд у хвилини гніву — я бачу недитячу спрагу до істини. — У мене ж мають бути якісь його звички? Чи таланти? Це тому я так люблю малювати архітектуру? Ці всі колони, арки... Він теж любив будувати?

Мені стає по-справжньому страшно. Кожне її слово — це влучання в десятку, прямий удар у саму рану. Я дивлюся на неї і бачу Дмитра: ту саму лінію підборіддя, ту саму складку між бровами, коли вона думає, ту саму жагу до того, щоб докопатися до суті, незважаючи на перешкоди. Брехати стає дедалі важче, слова застрягають у горлі. Кожна моя вигадка зараз здається мені тонким льодом на весняній річці, який ось-ось трісне під вагою її дорослих запитань. А що, як вона вже щось відчула? Що, як вона побачила його сьогодні біля офісу через вікно машини Аліси?

— Знаєш, сонечко, вже пізно, а ми ще не вечеряли, — я різко підводжуся, намагаючись сховати обличчя і тремтіння губ. — Давай-но краще допоможеш мені з салатом. Я купила той сир із пліснявою, який ти так любиш.

— Мам, ти знову це робиш, — зітхає Мілана, згортаючи свій альбом. В її голосі чутно гіркоту. — Ти завжди тікаєш від цієї теми, наче це якась таємниця.

Я не тікаю, я рятую нас обох від катастрофи, — хочеться крикнути мені, але я лише щільно стискаю губи. Будь-яке моє слово зараз може стати фатальним і зруйнувати той світ, який я так важко будувала.

Коли ми переходимо на кухню, і я починаю механічно мити овочі, мій телефон на стільниці вибухає енергійною, гучною мелодією. Я здригаюся, ледь не впустивши ніж у раковину. На екрані висвічується ім’я, яке зараз мені хочеться бачити найменше. Белла.

— Танюш! Люба! Ти не повіриш! — її голос у динаміку звучить так радісно, ніби вона щойно виграла головний приз свого життя. — Сукню привезли! Мою ідеальну, неймовірну сукню від кутюр! Її доставили спеціальним рейсом!

— Це чудова новина, Белло, я рада за тебе, — я притискаю телефон до вуха плечем, намагаючись зосередитися на нарізанні перцю, щоб не видати свого хвилювання.

— Я чекаю на тебе завтра о десятій в салоні! Ніяких відмовок, Таню. Ти маєш бути там. Мені потрібен твій професійний погляд, твоє відчуття стилю. Мама теж буде, вона вже почала вередувати, каже, що шлейф занадто довгий і я в ньому заплутаюся, але я хочу, щоб ти її переконала! О, і Дімчик теж обіцяв заскочити після своєї важливої зустрічі, подивитися на мене хоча б мигцем, хоч це й погана прикмета — бачити наречену в сукні до весілля. Але кому здалися ті старомодні забобони, правда?

Я завмираю з гострим ножем у руці, дивлячись на червоний сік болгарського перцю, що розтікається по дошці. Примірка сукні. Це звучить як запрошення на страту. Маргарита, яка дивитиметься на мене з ненавистю і вираховуватиме хвилини до мого зникнення. І Дмитро, який після нашого нічного перемир'я в офісі знову одягне маску холодного замовника. Або ще гірше — він знову почне дивитися на мене тим поглядом, від якого в мене підкошуються ноги.

— Белло, у мене завтра дуже щільний графік, багато справ з новими постачальниками після вчорашнього... — починаю я, сподіваючись на диво, але вона не дає мені навіть шансу закінчити речення.

— Таню, це не обговорюється! — в її голосі з’являються примхливі нотки. — Ти — мій розпорядник, мій ангел-охоронець у цьому хаосі. Без твого схвалення я не одягну навіть фату. О десятій, люба. Не запізнюйся. Чекаю!

Вона вимикається, залишаючи мене в оглушливій тиші кухні під допитливим, надто розумним поглядом Мілани.

Завтра мені доведеться йти в саме лігво, в саме серце їхнього сімейного кола. Мені доведеться стояти поруч, поправляти мереживо і посміхатися, дивлячись на щастя жінки, яка виходить заміж за чоловіка мого життя. І все це — під пильним наглядом жінки, яка пообіцяла відібрати в мене найдорожче, якщо я не зникну.

— Все добре, мам? Ти якась бліда, — тихо запитує Мілана, підходячи ближче і торкаючись моєї руки.

— Так, сонечко, — брешу я, відчуваючи, як горло стискає спазм. — Просто робота. Дуже важка і складна робота. Все буде добре.

Але в глибині душі я знаю: добре вже не буде. Колесо запущено, і завтрашній день може стати початком кінця моєї таємниці.