Глава 13. Таня

Двері за Дмитром зачиняються з важким, солідним звуком, і звук його кроків поступово затихає в порожньому коридорі, залишаючи по собі дзвінку, майже болючу тишу. Я залишаюся сидіти, прикута до крісла, наче паралізована власною безпорадністю та шоком. Повітря в кабінеті, яке ще хвилину тому здавалося розпеченим, досі вібрує від його низького голосу, від запаху його парфумів — суміші дорогої шкіри, нічного холодного повітря та терпкого тютюну — та тієї нестерпної, майже фізичної впевненості, яку він приніс із собою.

— Цього не може бути, — шепочу я в порожнечу, і мій власний голос здається мені чужим, надломленим.

Я гарячково тягнуся до ноутбука, мало не збиваючи чашку з залишками холодної кави. Руки тремтять так, що я не з першого разу потрапляю пальцями по клавішах. Оновлюю пошту, і кожна секунда очікування здається вічністю. Один новий лист. Від головного офісу банку.

«Офіційне підтвердження платоспроможності та банківська гарантія для агента Вербицька Тетяна під особисте поручительство».

Нижче — електронний підпис, що виглядає як смертний вирок моїм страхам: Дмитро Острозький.

Наступна секунда — вхідний дзвінок. Екран телефону спалахує, розрізаючи напівтемряву кабінету. Невідомий номер. Я відповідаю, затамувавши подих.

— Пані Тетяна? Мене звати Микола. Хочу уточнити щодо замовлення. Я від Дмитра, — звучить впевнений чоловічий голос, у якому відчувається звичка до негайного виконання наказів. 

Він не збрехав. Він справді домовився. Поки я тут готувалася до капітуляції, він розгорнув цілу рятувальну операцію. Дмитро Острозький — людина, яка ще вчора в маєтку хотіла розтоптати мене за «продаж спільних мрій», щойно одним дзвінком, одним порухом руки врятувала мою професійну гідність і моє майбутнє в цьому місті.

Я закриваю обличчя руками, відчуваючи, як пульсують скроні. Голова йде обертом від швидкості, з якою реальність розсипається і збирається заново. Маргарита дала мені двадцять чотири години на втечу, погрожуючи забрати доньку і стерти мене в порох. Ілона спробувала мене знищити, вибивши фундамент з-під мого бізнесу. А Дмитро… Дмитро підставив плече саме тоді, коли я готувалася до падіння в прірву, заплющивши очі.

Двері офісу знову відчиняються, і я здригаюся всім тілом, очікуючи побачити Маргариту з поліцією, готовою виконати її погрозу, або Дмитра, який повернувся, щоб забрати свої слова назад і насолодитися моїм розпачем. Але це Аліса. Вона забігає, важко дихаючи, з двома великими стаканами кави, на ходу скидаючи вологий від ранкового туману плащ.

— Таню! Боже, я бачила машину Острозького під будівлею! Він щойно виїхав, я ледь з ним не розминулася! Що сталося? Він дізнався про Мілану? Він тебе вигнав і розірвав контракт?! — вона засипає мене питаннями, підбігаючи до столу і намагаючись розгледіти моє обличчя в слабкому світлі лампи.

— Ні, Алісо… — я піднімаю на неї розгублений, майже неживий погляд. — Він… він врятував проект. Він вирішив усе за десять хвилин.

Я розповідаю їй усе: про підлий саботаж Ілони, про свій нічний дзвінок «не туди», який мав бути адресований Степану, про те, як я зірвалася в слухавку, і як він увійшов сюди на світанку — розпатланий, без піджака, але з силою, яка здатна зупиняти потяги. Розповідаю, як він спокійно сказав, що «закриє мій тил». Аліса слухає, завмерши з піднятим стаканом кави, і її очі стають дедалі більшими, відображаючи мій власний шок.

— Оце так поворот… — вона нарешті важко опускається на край мого заваленого паперами столу. — Таню, це ж Острозький. Ти ж знаєш його не гірше за мене, навіть якщо пройшло тринадцять років. Він ніколи не робить нічого просто так. Він прагматик до кісток, у нього кожна дія має свій коефіцієнт корисної дії.

— Ось і я про це, — я нервово починаю крутити каблучку на пальці, відчуваючи, як шкіра під нею горить. — Як мені це оцінити? Навіщо це йому? Він сказав, що захищає «своє», але весілля — це проект Белли, її примха. Це не його бізнес-імперія. Навіщо йому особисто розбиратися з моїм банком чи домовлятися замість мене з якимось Миколою серед ночі?

Я встаю і починаю ходити кабінетом, відчуваючи себе загнаною в клітку, де стіни пахнуть його тютюном. Кожен крок відлунює в моїй голові тривогою.

— З одного боку, він міг просто хотіти уникнути скандалу перед весіллям, щоб преса не роздула історію про банкрутство розпорядника. Чистий розрахунок. Але з іншого… Алісо, він дивився на мене так, ніби він досі… — я замовкаю, не наважуючись вимовити це вголос, наче ці слова можуть спровокувати черговий вибух.

— Ніби він досі відчуває те, що було тринадцять років тому? — Аліса примружується, і в її погляді з’являється побоювання. — Таню, будь дуже обережна. Це може бути пасткою. Він допомагає тобі сьогодні, щоб завтра ти була йому зобов’язана життям. Або він просто хоче тримати тебе під повним контролем, щоб ти нікуди не втекла, поки він не витягне з тебе всю правду про те, чому ти тоді зникла.

— Маргарита хоче, щоб я зникла через двадцять чотири години, — нагадую я, відчуваючи, як холодний піт проступає на спині. Ультиматум його матері все ще висить над моєю головою, як гільйотина. — Але відмовлятися від свого життя… Чого б раптом я знову маю тікати від неї? Я стільки років будувала цей захист для себе і Мілани. Хай іде до біса!

Я підходжу до вікна. Небо вже зовсім світле, ніжно-блакитне з рожевими розчерками. Місто прокидається, і гуркіт перших трамваїв здається мені звуком наступу.

— Як ти думаєш, — я повертаюся до подруги, шукаючи в її очах бодай краплю логіки, — цей його вчинок… це залишки того колишнього Діми, який завжди мене захищав від усього світу, чи це новий Дмитро Олександрович, який просто не терпить, коли хтось заважає його ідеальному розкладу і втручається в його плани? Чому мені так страшно від того, що він був таким… справжнім сьогодні зранку? Таким, яким я його пам’ятаю до того, як все зруйнувалося?

Аліса мовчить, і я бачу в її очах те саме запитання, яке розриває мене на частини. Ми обидві знаємо: Дмитро Острозький ніколи не прощає зради, він випалює її разом з корінням. Тоді чому він щойно подав руку жінці, яку викреслив зі свого життя тринадцять років тому з такою ненавистю? І що він захоче забрати натомість?