Глава 12. Дмитро

Я роздратовано кидаю телефон на пасажирське сидіння і стискаю кермо так, що пальці німіють. Нічне місто миготить повз холодними вогнями, але я не бачу дороги. Перед очима — лише Тетяна в ресторані. Її відставлений мізинець, її тремтячі вії, її втеча.

Ці тринадцять років успіху, мільйонних контрактів і сталевої витримки розсипаються в прах лише від одного її погляду. Мені потрібно випити. Потрібно поговорити з кимось, хто не знає її імені.

— Прокляття, — бурчу я, простягаючи руку до телефону. Мені треба набрати Толю. Він зараз точно десь у клубі, заливає в себе віскі, і йому байдуже на мої внутрішні шторми.

Я не дивлюся на екран. Натискаю на останній набраний контакт — здається, це був Толя годину тому. Притискаю трубку до вуха, чекаючи на його хрипке «Здоров, Острозький».

Але замість цього з динаміка вибухає крик.

— Ти з глузду з’їхав?! — голос Тетяни зривається на хрипкий відчай. — Я ж сказала, що ми все оплатимо! Яке банкрутство, Степане? Ви що, всі змовилися?! Якщо ти зараз не розвернеш ці машини з гліциніями, я… я сама приїду і перекрию тобі виїзд! Ти розумієш, що ти робиш?! Це весілля Стальських! Ти хочеш, щоб нас обох живцем закопали в тому маєтку?!

Я завмираю, не в силах навіть вдихнути. Це не Толя. Це вона. І вона зараз десь на межі істерики, про яку ніхто й ніколи не здогадався б, дивлячись на її кам’яне обличчя вдень.

— Степане, благаю… — її голос раптом стає тихим і тонким, наче нитка, що ось-ось урветься. — Я знайду гроші. Я все виправлю. Просто не кидайте мене зараз…

— Тетяно? — перериваю я її, і мій голос у тиші машини звучить як постріл.

У слухавці миттєво стає тихо. Настільки тихо, що я чую, як вона судомно вдихає повітря.

— Дмитре… Олександровичу? — шепоче вона через кілька секунд. Голос знову професійно-холодний, але я встигаю почути, як вона здригається. — Пробачте. Я… я сплутала. Думала, це постачальник. Вибачте за цей тон. У нас все під контролем. На добраніч.

— Таню, чекай…

Короткі гудки. Вона вимкнулася.

Я вдаряю кулаком по панелі приладів. «Все під контролем»? Вона ледь не ридала в слухавку, кричачи про гліцинії і банкрутство. Я знаю цей тон. Це тон людини, яку заганяють у кут.

Мені має бути байдуже. Це її робота. Якщо вона не справляється — це її проблеми. Я заплатив їй достатньо, щоб не слухати нічних істерик. Але перед очима стоїть її обличчя під час нашої сварки: «Я не продаюся двічі».

Я різко розвертаю машину через подвійну суцільну, ігноруючи виск гальм десь позаду.

— Ідіот, Острозький. Який же ти ідіот, — ціджу крізь зуби і роблю два дзвінки. Один — власнику найбільшої агрофірми регіону, який винен мені за послугу трирічної давнини.

— Миколо, мені потрібні всі білі гліцинії, які є в твоїх теплицях. Так, забронювати. Ціна не має значення.

Другий дзвінок — директору банку.

— Олексію, випусти офіційне підтвердження платоспроможності агентства Тетяни Вербицької. Від мого імені. І розішли його всім великим підрядникам міста. Так, за п'ять хвилин.

Коли я під’їжджаю до її офісу, на небі вже починає сіріти смужка світанку. Я бачу світло в її вікні на третьому поверсі. Вона там. Сама. Бореться з вітряками, які я щойно спопелив одним рухом руки.

Я піднімаюся сходами, відчуваючи дивну суміш люті та чогось схожого на задоволення. Я не допомагаю їй. Я просто захищаю свій проект. Принаймні, я намагаюся в це вірити.

Я відчиняю двері її кабінету без стуку. Вона сидить за столом, обкладена телефонами, бліда, як привид, з розпатланим волоссям.

— Твої гліцинії будуть на локації о восьмій ранку в день весілля, — кажу я замість привітання.

Тетяна підстрибує, ледь не впускаючи ноутбук. Вона дивиться на мене так, ніби я — галюцинація, породжена безсонням.

— Що?..

— Я вирішив з моїм постачальником, — я підходжу ближче, дивлячись на її тремтячі руки. — А банківські гарантії вже на пошті у твоїх кейтерів. Питання з Ілоною я вирішу особисто. Пізніше.

Вона мовчить. Просто дивиться на мене, і в її очах я бачу те, чого не було тринадцять років: збентеження, змішане з вдячністю, яку вона так боїться висловити.

— Навіщо? — нарешті витискає вона. — Ви ж хотіли мене звільнити.

Я зупиняюся біля її столу, нахиляючись так близько, що відчуваю запах її втоми і лаванди.

— Ніхто не має права нищити те, що належить мені, Тетяно. Навіть якщо це просто контракт на весілля.

Ми стоїмо в цій тиші нічного офісу, і на мить між нами зникають борги, зради і роки ненависті. Це коротке перемир'я — крихке, як крига в березні.

— Йди додому, Вербицька, — кажу я тихіше. — Спи. Сьогодні я закрию твій тил.

Я розвертаюся і виходжу, не чекаючи відповіді, бо знаю: якщо я залишуся тут ще на хвилину, я знову зроблю якусь дурницю. Наприклад, нагадаю їй, як сильно я колись любив цей її розгублений погляд.