Глава 11. Таня

Я дивлюся на екран ноутбука, і цифри в кошторисі починають розпливатися, перетворюючись на безглузді чорні плями. Годинник на стіні офісу показує десяту вечора — його розмірене цокання в порожньому приміщенні звучить як удари молота по ковадлу. За вікном — порожня вулиця, залита холодним, мертвотно-блідим світлом ліхтарів, а в моїй голові — суцільний хаос. Петля, яку накинула на мене Маргарита, затягується, з кожною годиною позбавляючи мене простору для маневру, але зараз мене душитиме зовсім інше. Моя професійна гордість, яка виявилася під прицілом.

Три години тому мені зателефонував Степан — мій надійний постачальник преміальних квітів, з яким я працюю п'ять років, пройшовши через десятки складних замовлень. Його голос тремтів, він затинався, а слова звучали як смертний вирок, від якого неможливо апелювати.

— Таню, пробач… Я не можу поставити гліцинії. І півонії теж. Весь обсяг заброньовано і викуплено іншим клієнтом. Гроші вже на рахунку, контракт підписано. Я поверну тобі аванс із неустойкою, але… квітів не буде.

Я зрозуміла все миттєво. Навіть не треба було запитувати ім’я «нового клієнта» — у нашому бізнесі такі ходи мають чіткий почерк. В нашому місті є лише одна людина, здатна на таку ницість, і лише одна людина, яка спить і бачить, як я провалюю проект століття, втрачаючи все.

Ілона. Моя колишня колега, а тепер — запекла конкурентка, яка вважає, що замовлення Стальських мало дістатися їй по праву «вищої ліги», до якої вона себе зарахувала.

Я хапаю телефон і вдесяте набираю номер кейтерингової служби, відчуваючи, як долоні стають вологими від напруги.

— Вибачте, Тетяно, але ми отримали інформацію про ваше банкрутство, — голос менеджера звучить сухо і завчено, наче він читає з екрана. — Ми не можемо ризикувати продуктами для такого масштабного заходу, де рахунок йде на мільйони. Нам запропонували інший контракт на ці дати, з повною передоплатою. Ми розриваємо договір в односторонньому порядку.

— Це брехня! Яке банкрутство?! — кричу я в слухавку, відчуваючи, як стіни кабінету починають насуватися на мене. — Я вчора перерахувала вам кошти!

Але там уже лише короткі гудки, безжальні й байдужі.

Я кидаю телефон на стіл. Він відлітає і вдаряється об край — точно так само, як зараз розбивається моя репутація, яку я збирала по крихтах роками. Ілона не просто вкрала постачальників, вона пустила чутки, які в нашому бізнесі вбивають швидше за кулю. Це точковий удар у саме серце моєї справи. Якщо завтра вранці Белла або — не дай боже — Дмитро дізнаються, що у весілля немає ні квітів, ні їжі, мені не допоможуть ніякі пояснення. Для них це виглядатиме як непрофесіоналізм найвищої міри.

Я підходжу до вікна і притискаюся лобом до холодного скла, намагаючись втихомирити пожежу всередині. Двадцять чотири години від Маргарити вже почали свій відлік, кожна хвилина падає в скарбничку моєї поразки, а я замість того, щоб збирати валізи і рятувати Мілану, намагаюся врятувати проект людини, яка мене ненавидить.

Чому я не йду? Чому не заберу доньку і не зникну прямо зараз, як того вимагає Маргарита? Це було б логічно. Це було б безпечно.

Відповідь болюча і проста: якщо я піду зараз, я піду з поразкою, з тавром невдахи. Я залишу Мілані репутацію матері-шахрайки, яка втекла з грошима замовників, злякавшись труднощів. Я не можу дозволити Острозьким виграти ще й у цьому. Не можу так вчинити зі своїм життям.

Я повертаюся до столу. Світло настільної лампи вихоплює мої руки — вони тремтять, видаючи мій розпач, але я з силою стискаю їх у кулаки, аж поки нігті не впиваються в шкіру.

— Ні, Ілоно. Не сьогодні. Ти недооцінила, як сильно я вмію битися, коли в мене намагаються відібрати останнє.

Я відкриваю свою «чорну книгу» контактів — тих, кого зазвичай не турбують посеред ночі, хто працює в тіні великих агентств. Починаю гортати пожовклі сторінки, згадуючи кожне ім’я. Фермерські господарства в передмісті, які мають фантастичні оранжереї, але не мають виходу на великий ринок. Дрібні сімейні кондитерські, приватні флористи, які тільки починають свій шлях і готові працювати цілодобово заради шансу. Це ризик. Це величезний, божевільний ризик — замінити перевірених гігантів на новачків за лічені дні до весілля. Але в мене немає вибору. Або цей ризик, або публічне приниження.

— Алло? Пробачте, що так пізно… — починаю я, коли на тому кінці на п'ятий гудок нарешті піднімають слухавку. Голос чоловіка сонний і роздратований, але я не даю йому вставити слова. — Мені потрібна ваша допомога. Так, прямо зараз. У мене є пропозиція, від якої ви не зможете відмовитися, якщо хочете, щоб про ваші квіти дізналася вся країна. Тільки скажіть, у вас є гліцинії?

Минає година, друга. Офіс перетворюється на штаб бойових дій. Я обкладаюся номерами телефонів, роблю десятки дзвінків, перевіряю залишки на складах по всій області, малюю нові схеми логістики на серветках. Очі печуть від напруги, наче в них насипали піску, кава в чашці давно охолола, перетворившись на огидну гірку рідину, але я не відчуваю втоми. Тільки холодну, чисту лють.