Глава 10. Дмитро

Я сиджу за столом у ресторані, який Белла обрала для нашої «дружньої вечері», і відчуваю себе так, ніби під моїм стільцем закладено годинникову бомбу. Механізм цокає прямо в моїх скронях. Навколо — приглушене світло, вишуканий кришталь і приторний запах лілій, а я відчуваю лише напругу, що розливається в повітрі, як розлита ртуть. Белла щебече без упину, розкладаючи перед собою зразки серветок, які вона прихопила з офісу Тетяни. Її голос звучить десь на фоні, наче шум дощу за вікном, до якого швидко звикаєш і перестаєш помічати, зосереджуючись на внутрішній грозі.

— Дімчик, ну скажи, що смарагдовий колір буде ідеальним! Таня каже, що це занадто важко, але я ж люблю все яскраве, правда? — вона весело сміється і стискає мою долоню своїми тонкими, холодними пальцями. Її дотик не викликає нічого, крім бажання забрати руку.

Я видавлюю з себе посмішку, відчуваючи, як зводить м’язи обличчя, але мій погляд мимоволі, майже всупереч моїй волі, зміщується праворуч. Там, навпроти нас, сидить Тетяна. Вона намагається здаватися спокійною, але я бачу її наскрізь. Вона виглядає втомленою — під очима залягли ледь помітні тіні, а пальці, що тримають ніжку келиха, злегка тремтять, видаючи її справжній стан. Вона не дивиться на мене, вивчаючи вміст своєї тарілки так, ніби там записані відповіді на всі питання Всесвіту.

І тут це стається. Вона підносить келих до губ, робить маленький ковток, і я бачу, як її мізинець ледь відставлений убік — та сама звичка, яка зводила мене з розуму тринадцять років тому, коли ми пили дешеве вино з пластикових стаканчиків на даху гуртожитку. Потім вона підіймає руку і повільним, майже несвідомим жестом заправляє пасмо волосся за вухо. Я бачив це тисячі разів у нашому крихітному орендованому ліжку, коли вона прокидалася вранці. Цей жест — наче ключ до сейфа, який я заприсягся ніколи не відкривати.

Всередині мене щось болюче стискається, наче хтось провернув ніж у старій рані. Час — це ілюзія. Можна змінити прізвище, купити дорогий одяг, навчитися тримати спину рівно і розмовляти тоном королеви, але ці дрібниці... вони видають її справжню. Ту Таню, яку я колись знав краще, ніж самого себе.

— Тетяно, ви майже нічого не їсте, — кажу я, і мій голос звучить набагато хрипкіше, ніж я планував. В ньому чутно не турботу, а роздратування від того, наскільки сильно вона на мене впливає.

Вона здригається, наче я вдарив її, і нарешті підіймає на мене свої величезні очі. У цьому погляді стільки всього — страх, виклик, втома. Я знову бачу в них ту саму глибину, в якій колись ледь не втопився, і розумію, що досі не навчився плавати. Хімія між нами в цей момент стає настільки щільною, що мені здається, навіть Белла має відчути цей запах озону перед блискавкою. Це не просто потяг. Це електричний розряд, який випалює кисень навколо нас, залишаючи лише вакуум.

— Дякую, Дмитре Олександровичу, я не дуже голодна, — відповідає вона, і я бачу, як вона з силою стискає серветку під столом. Її пальці біліють від напруги. Вона теж це відчуває. Цю нестерпну, протиприродну близькість, яка суперечить логіці, здоровому глузду і всім моїм планам на майбутнє.

Белла в цей час продовжує свою гру, абсолютно не помічаючи, що ми обоє зараз балансуємо над прірвою. Вона поводиться як дитина, якій подарували велику яскраву іграшку — наше весілля, і вона хоче спробувати її на смак. Вона замовляє десерт, маже губи блиском, дивлячись у маленьке дзеркальце, і розповідає про те, як вони з мамою вибирали діадему. Вона легка, зрозуміла, передбачувана і... абсолютно порожня для мене в цю хвилину. Як красива обгортка від цукерки, яку я вже розгорнув.

— Ой, дивіться, яка квітка на тарілці! Таню, це ж їстівне? Чи це просто для краси? — Белла тицяє виделкою в гарнір і сміється своїм дзвониковим сміхом, який зараз ріже мені вуха.

Я дивлюся на свою наречену і розумію, наскільки вбивчо вона контрастує з Тетяною. Белла — це сонячний день без жодної хмаринки, за яким не стоїть нічого, крім яскравого світла. Тетяна — це грозова ніч, повна таємниць, затамованого болю і того дикого тепла, яке здатне спопелити все навколо, але до якого хочеться притулитися, навіть знаючи про наслідки.

Коли Таня тягнеться за склянкою води, наші погляди знову зустрічаються. На мить у ресторані зникають звуки, офіціанти, щебет Белли. Залишаємося тільки ми двоє у центрі цієї німої катастрофи. Я бачу, як вона затримує дихання, як пульсує жилка на її шиї. Я знаю цей вираз обличчя. Вона боїться. Боїться мене, боїться себе, боїться того, що ми обидва знаємо: цей вогонь нікуди не зник. Він просто тлів під товстим шаром попелу і брехні тринадцять років, чекаючи на перший же протяг, щоб спалахнути з новою силою.

— Мені треба відійти на хвилину, — каже Тетяна, різко підводячись. Її стілець ледь чутно скрегоче по підлозі. Її рухи занадто швидкі, майже панічні, наче вона тікає з палаючої будівлі.

Я проводжаю її очима, спостерігаючи за кожним вигином її тіла, ігноруючи чергове запитання Белли про якісь квіти. Всередині мене все волає. Мені хочеться встати, відкинути цей клятий стіл, наздогнати її в коридорі, притиснути до стіни і витрусити з неї правду. Запитати: «Хто ти тепер? Чому ти повернулася? І чому ти, чорт забирай, досі маєш наді мною таку владу?!».

— Дімчик, ти зовсім мене не слухаєш! — Белла ображено надимає губи, і це виглядає так по-дитячому, що мені стає майже гидко.

— Пробач, люба, — я знову беру її за руку, намагаючись знайти хоч якусь опору, але відчуваю лише холодну, гладеньку шкіру, яка нічого не пробуджує в моїй душі. — Просто важкий день. Дуже важкий день.

Я кажу собі, що Тетяна не варта жодної моєї думки. Що вона зрадила мене, коли я був ніким. Що Белла — це мій успіх, моє майбутнє і мій спокій. Але серце продовжує відраховувати ритм у такт крокам Тетяни, що віддаляються. Хімія — це безжальна наука, яку неможливо обманути чи підкупити. А ми з нею зараз — найнебезпечніша реакція, яка коли-небудь траплялася в моєму житті, і я боюся, що цей вибух знищить нас обох